<< назад

Мірча Еліаде

Священність природи і космічна релігія

(продовження)

 

 

Універсальність символів

Дехто з отців працеркви збагнув вигідність схожості між символами, запропонованими християнством, і символами, що належать всьому людству. Звертаючись до тих, хто заперечує воскресіння мертвих, Теофіл Антіохський говорить про знаки (tekmeria), які їм дав Бог у великих космічних ритмах, – пори року, дні і ночі: "Xіба не існує воскресіння насіння і плодів?" Для Климента Римського "день і ніч показують нам воскресіння; ніч лягає спати, день прокидається; день іде геть, приходить ніч" (Пор. L. Beimaert, La dimension mythique dans le sacramentalisme Chretien ("Eranos-Jahrbuch", XVII. 1949), с. 275).

Для апологетів християнства символи несли в собі послання: вони показували священне через космічні ритми. Момент істини, подарований вірою, не знищував дохристиянські значення символів, він лише надавав їм нового сенсу. Звісно, для віруючого це мине значення затьмарювало всі інші: воно єдине робило значу­щим символ, перетворювало його на момент істини. Важливим було воскресіння Христа, а не "знаки", які можна було прочитати космічному житті. Хоча правда й те, що нове трактування певною мірою зумовила сама структура символізму; можна навіть сказати, що водний символ чекав довершення свого глибокого змісту через нові значення, впроваджені християнством.

Християнська віра ґрунтується на історичному одкровенні: втілення Бога в історичному часі забезпечує в християнській концепції дійсність символів. Універсальний водний символізм не був знищений і спотворений історичним (юдейсько-християнським) трактуванням символізму хрещення. Інакше кажучи, історії не вдається радикально змінити структуру водного символізму. історія весь час додає нові значення символу, та вони не руйнують його структури.

Описану вище ситуацію можна зрозуміти, якщо враховувати той факт, що для релігійної людини Світ завжди має надприродну суть, в ньому проявляється священне. Кожний фрагмент Космосу – "прозорий", його спосіб існування розриває особливу структуру буття, а отже, і священного. Для релігійної людини святенність – це повна демонстрація буття. Прояви космічної священності є певною мірою основоположними: вони відбулися в далекому релігійному минулому людства, і інновації, внесені згодом історією, не змогли їх заглушити.

 

Terra Mater (Мати Земля (латин.)

Індійський пророк Смогалла, вождь племені ванапум, відмовлявся обробляти землю. Він вважав, що сільськогосподарські роботи – гріх, бо вони ранять, розкопують, розрізають, шкрябають "матір нашу, матір усіх людей". І додавав: "Ви хочете, щоб я обробляв землю? Невже я візьму ніж і встромлю його в груди матері своїй? Коли я помру, вона не прийме мене назад у свої обійми. Ви хоче­те, щоб я копав і переносив камені? Невже я поріжу плоть її, щоб дістатися до кісток? Потім я вже не зможу ввійти в її тіло, щоб на­родитися знову. Ви хочете, щоб я косив траву і продавав сіно, щоб розбагатіти, як білі? Як би я посмів відрізати волосся матері моєї?" (James Mooney, The Ghost-Dance Religion and the Sioux Outbreak of 1890 ("An­nual Report of the Bureau of American Ethnology", XIV 2, Washington, 1896, c. 641-1136), c. 721, 724)

Ці слова були сказані менш ніж століття тому, хоч і прийшли до нас здалеку. Хвилювання, яке ми відчуваємо, чуючи їх, пояс­нюється тим, що вони надзвичайно спонтанно і свіжо описують первісний образ Матері Землі. Цей образ зустрічається скрізь у різних формах і варіантах. Terra Mater, або Tellus Mater, добре відома середземноморським культурам, – родоначальниця всьо­го живого. "Тебе буду оспівувати, Ґлія, мати земна, основа невми­руща, – читаємо в гомеричному гімні "До Землі", – прамати, що охороняє всі створіння на Землі! Богине, ти вдихаєш життя у сме­ртні груди, а потім відбираєш його!" Есхіл в Hoeforele (127-128) прославляє Землю, яка "дарує життя всім істотам, піклується про них, а потім, у свою чергу, і сама приймає від них родюче насіння".

Пророк Смогалла не розповідає нам, як народилися люди з те-лурійської Матері (Матері Землі), та деякі американські міфи роз­кривають нам, як все відбувалося напочатку, in illо tempore: перші люди якийсь час жили в утробі своєї Матері, тобто в глибині Зем­лі, в її надрах. Там, у земних глибинах, вони мали не цілком люд­ське життя: були своєрідними неправильно сформованими ембріо­нами. Принаймні так стверджують індіанці лені ленапе, делавари, що жили колись у Пенсильванії. За їхніми міфами, хоч Творець і приготував для них на поверхні Землі всі блага, якими вони кори­стуються сьогодні, він вирішив, що люди ще повинні залишитися певний час у животі своєї Матері Землі, щоб вони краще розвину­лися, дозріли. Інші американські міфи розповідають про прадавні часи, коли Мати Земля народжувала людей так само, як народжує сьогодні дерева, кущі й чагарники (Див.: Eliade, La Terre-Мёrе et Ies hierogamies cosmiques (Eranos-Jahrbuch XII, 1954, c. 57-95), c 59 і далі).

Народження людей Землею – всесвітньо поширене вірування (Див.: A. Dieterich, Muller Erde (Leipzig-Berlin, 1925); B. Nyberg. Kind und Erde (Helsinki, 1931); див.: M. Eliade, Die Religionen und das Heilige, с. 271 і далі). В багатьох мовах людину називають "народжений з землі". А про дітей думають, що вони "прийшли" з глибини Землі – з печер, гротів, щілин, а також боліт, джерел, річок. Подібні вірування ще живуть у Європі у формі легенд, забобонів чи просто метафор. Кожний край і майже кожне місто чи село має скелю або джерело, що "приносить" дітей: Kinderbrunnen, Kindererteiche, Bubenquellen (Дитяче джерело, дитячий ставок (нім.) і т. д. Навіть у європейців наших днів ще збереглося невиразне відчуття містичного зв`язку з рідною Землею. Це містичний досвід автохтонності: ми відчуваємо, що ми – люди міс­ця, і це відчуття належності до космічної структури набагато сильніше від родинних і батьківських зв`язків.

Коли приходить смерть, ти хочеш віднайти Матір Землю, хочеш, щоб тебе поховали в рідній землі. "Повзи до Землі, матері своєї!" – говориться в Ріг-Веді (X, 18, 10). "Ти с земля, і в Землю кладу тебе", – написано в Amapвa-Beдi (XVIII, 4, 48). "Нехай повернуться знову в Землю кості і плоть", – виголошують під час поховальної церемонії китайці. Римські надгробні написи свідчать про страх, щоб прах людини не був похований деінде, і передають особливу радість, коли цей прах повертається на батьківщину: hiс natus hic situs est (CIL, V, 5595: "Тут народився, тут похований"); hiс situs est patriae (VIII, 2885: "Тут похований, тут батьківщина"); hic quo natus fuerat optans erat illо reverti (V, 1703: "Де народився, туди захотів повернутися").

 

Нumi positio (Народження на землі (латин.) та влаштування дитини на землі

Цей фундаментальний досвід, що людська мати є лише представницею великої Матері Землі, поклав початок багатьом звичаям. Згадаймо хоча б народження на землі (humі positio), ритуал, що зустрічається у всьому світі, від Австралії до Китаю, від Африки до Південної Америки. У греків і римлян цей звичай зник в історичну епоху, але він, безсумнівно, існував у більш віддаленому минулому: деякі статуї богинь народження (Ейлетія, Дамія, Ауксея) зображують як жінку, що стоїть на колінах і народжує на зем­лі. В єгипетських демотичних письменах вираз "влаштуватися на землі" означав "родити" або "народження" (Див. посилання в Eliade, La Terre-Merе el les hierogamies cosmiques, с. 69, прим. 15).

Легко збагнути релігійний зміст цього звичаю: дітонароджен­ня і народження–мікрокосмічні варіанти взірцевого акту, здій­сненого Землею; людська мати тільки наслідує і повторює цей первісний акт появи життя в надрах Землі. Таким чином, жінка повинна перебувати в безпосередньому контакті з Великою Пра­матір`ю, щоб та була їй поводирем у здійсненні цієї таємниці – народження життя, щоб передала їй свою благодатну енергію і взяла її під свою материнську опіку.

Ще більш поширений звичай класти дитину на землю. Він збе­рігся до наших днів у деяких країнах Європи: після того як дитину скупають і сповиють, її кладуть на землю, а потім батько піднімає її (de terra tollere) на знак подяки. У стародавньому Китаї "помер­лого, як і новонароджену дитину, кладуть на землю. Щоб народи­тися чи померти, щоб увійти до живої сім`ї або до родини предків (і щоб вийти з тієї чи іншої), існує єдиний поріг, рідна Земля... ко­ли новонародженого або померлого кладуть на землю, яка має сказати, чи дійсно це "народження або смерть", чи ці факти завер­шені і природні. Ритуал кладення на землю передбачає ідею тото­жності між народом і Землею. Ця ідея справді передається через почуття автохтонності, найсильніше почуття з усіх, які ми бачимо на початку китайської історії; ідея тісного зв`язку між країною і її жителями є настільки глибокою вірою, що вона лягла в основу ре­лігійних і суспільних установ" (Marcel Granet, Le depot de l`enfant sur le sol ("Revue Archeologique", 1922; Etu­des sociologiques sur la Chine, Paris, 1953, c. 159-202), c. 192 і наст, 197 і наст).

Подібно як дитину відразу після народження кладуть на зем­лю, щоб справжня мати признала її і взяла під свою божественну опіку, так само кладуть на землю хворих, дітей і дорослих. Цей ритуал рівнозначний новому народженню. Символічне, часткове чи повне поховання має те саме магічно-релігійне значення, що й занурення у воду, хрещення. Хворий відновлюється через нього: він народжується знову. Цей ритуал здійснюють і тоді, коли треба виправити важку помилку або зцілити душевну хворобу (адже ця хвороба є такою ж небезпечною для навколишніх, як злочин чи соматичне захворювання). Грішника садовлять у діжку або яму, викопану в землі, а коли він виходить з неї, то кажуть, що "він удруге народився з лона своєї матері". Звідси й скандинавське вірування, що чаклунку можна врятувати від вічного прокляття, якщо поховати її живцем, посіяти на її могилі насіння і зібрати врожай (A. Dieterich, Mutter Erde, с. 28 і наст; В. Nyberg, Kind und Erde, c. 150).

Ініціація передбачає ритуальні смерть і воскресіння. Так, у багатьох примітивних народів неофіта символічно "вбивають", кладуть у яму і накривають листям. Після того як він устав з могили, йогo вважають новою людиною, бо він був удруге народжений самою космічною Матір`ю.

 

Жінка, Земля і родючість

Отже, жінка міфічно близька Землі; дітонародження виступає в людській площині як варіант телурійської родючості. Всі релігійні події, пов`язані з родючістю і народженням, мають космічну структуру. Священність жінки залежить від священності Землі. Жіноча плодючість має космічну модель: взірець Terra Mater, Всесвітня Мати.

В деяких релігіях існує вірування, що Земля-Мати може зачати сама, без допомоги партнера. Залишки таких архаїчних ідей знаходимо в партеногенетичних міфах про середземноморських богинь. За Гесіодом, Гея (Земля) народила Урана, істоту, "подібну собі", здатну "обійняти її з усіх боків" (Teogonia, 126 і далі). Інші грецькі богині теж народжували без допомоги богів. Це вираження в міфі самодостатності й мимовільної плодючості Землі-Матері. Міфічним концепціям цього типу відповідають вірування, пов`язані зі спонтанною плодючістю жінки та її окультною магічно-релігійною силою, що докорінно впливає на життя рослин. Культурне і соціальне явище, відоме під назвою "матріархат", було викликане відкриттям можливості вирощування їстівних рослин. Жінка першою почала вирощувати їстівні рослини. Тому цілком природно, що вона стала власницею землі і врожаю (J. J. Bachofen. Das Mutterrecht (Basel, 1861, перевид. в 1948 p. ); Wilhelm Schmidt. Das Mutterrecht (Відень. 1955). Магічно-релігійна вищість, а отже, і соціальне верховенство жінки має  космічну модель: образ Матері Землі.

В інших релігіях створення Космосу або принаймні завершення його є результатом ієрогамії між богом Небом і Матір`ю Землею. Це досить поширений космогонічний міф. Він зустрічається особливо в Океанії, від Індонезії до Мікронезії, а також в Азії, Африці і в обох Америка (Див.: M. Eliade, Die Religionen und das Heilige, c, 273 і далі. Але слід зазначити, що, хоч він і дуже поширений, міф космічної ієрогамії не універсальний і не засвідчується в найархаїчніших культурах (австралійській, культурі племен Во­гняної Землі, народностей Арктики тощо). Отже, як ми бачили, космогонічний міф – це переважно взірцевий міф: він править людям за модель поведінки. Тому людське одруження вважається імітацією кос­мічної ієрогамії. "Я – Небо, ти – Земля!" – заявляє чоловік у Брхадараньяка-Упанішаді (VI, 4, 20). В Атарва-Веді (XIV, 2, 71) чоловік та жінка вже уподібнюються Небу і Землі. Дідона святкує шлюб з Енеєм в розпал страшної грози (Енеїда, IV, 165 і далі); їх­нє злиття збігається зі з`єднанням елементів природи; Небо обіймає свою дружину, заливаючи її плодоносним дощем. У Греції матри­моніальні ритуали наслідували приклад бога, який таємно побра­вся з Герою (Pausanias, II, 36, 2). Як і слід було чекати, божествен­ний міф – це взірцева модель об`єднання людей. Існує ще один важливий аспект, на якому треба наголосити: космічна структу­ра ритуалу одруження і сексуальної поведінки людей. Для нерелігійної людини сучасного суспільства цей водночас космічний і священний вимір шлюбного союзу майже непомітний. Та не слід забувати про те, що для релігійної людини архаїчного суспільства Світ насичений посланнями. Іноді ці послання зашифровані, але міфи для того й існують, щоб допомогти людині розшифрувати їх. Як ми побачимо нижче, весь людський досвід у цілому може бути уподібнений космічному життю, а значить, і принесений в жертву богам, адже Космос – це найвище творіння богів.

Ритуальна оргія, присвячена збору врожаю, теж має божест­венну модель: ієрогамію бога-запліднювача з Матір`ю Землею. Аграрна родючість стимулюється безмежним шаленством зачат­тя. З певної точки зору, оргія відповідає безформності, що існува­ла до створення Світу. Так, деякі церемонії святкування Нового року містять в собі оргії; "змішання" людей, розпуста і сатурналії символізують регрес, повернення до аморфного стану, що пере­дував створенню Світу. Напередодні "створення" цей космоло­гічно-ритуальний сценарій повторюється на рівні рослинного жит­тя, бо новий урожай рівносильний новому створенню. Ідея онов­лення, яку ми бачили в ритуалах Нового року, коли йшлося про оновлення часу і разом з тим про відродження Світу, зустрічається в  сценаріях аграрних оргій. І тут оргія означає повернення в космічну ніч, у доформове, у "води", щоб повністю відродити життя, а отже, і плодючість Землі та багаті врожаї.

 

Символізм космічного Дерева і культи рослин

Як ми бачили, міфи та ритуали Матері Землі передають в основному ідеї родючості й достатку. При цьому йдеться про релігійні ідеї, бо численні аспекти універсальної родючості розкривають таємницю народження, творення життя. Отже, поява життя є для релігійної людини головною таємницею Всесвіту. Це життя "прийшло" звідкись, із місця, що розташоване поза "нашим світом", і врешті-решт покидає "наш світ", прямує за його межі, таємниче йде до невідомого місця, що недоступне більшості живих істот. Людське життя не сприймається як коротка поява в часі, між двома небуттями; йому передує добуття, а продовжується воно в післябутті. Нам дуже мало відомо про ці два етапи людського життя але ми знаємо принаймні, що вони існують. Отже, для релігійної людини смерть не означає абсолютного кінця життя: смерть – це лише інший вид людського буття. Усе це "зашифровано" в космічних ритмах; треба лише розшифрувати, що "каже" Космос у своїх численних проявах, щоб збагнути таємницю життя. Так, видається очевидним одне: Космос – це живий організм, що періодично оновлюється. Таємниця нескінченної появи життя рівнозначна ритмічному оновленню Космосу: спосіб буття Космосу, і в першу чергу його здатність відтворюватися до нескінченності, зображується символічно в образі космічного Дерева.

Проте слід зазначити, що тут ідеться не про просте перенесення образу з мікрокосмічного масштабу в макрокосмічний. Як "природний об`єкт", дерево не могло втілити космічне життя у всій його повноті: на рівні світського розуміння його спосіб буття не відображає способу буття Космосу у всій його складності. На рівні світського розуміння рослинне життя є лише послідовністю "народжень" і "смертей". Релігійне бачення життя дозволяє "розшифрувати" в ритмі росту рослин інший зміст, у першу чергу побачити ідеї відродження, вічної юності, здоров`я, безсмертя; релігійна ідея абсолютної реальності передається, серед багатьох інших образів, у формі "дивовижного плоду", що дарує водночас безсмертя, всезнання і всемогутність, плоду, що може перетворити людей на богів.

Образ дерева було обрано не лише для символізації Космосу, воно зображує також життя, молодість, безсмертя, мудрість. Крім космічних дерев, як Іґдрасил у міфології германців, історії релігії відомі також дерева: Життя (Месопотамія), Безсмертя (Азія, Ста­рий Заповіт), Мудрості (Старий Заповіт), Молодості (Месопота­мія, Індія, Іран) тощо (Див: Die Religionen und das Heilige, с. 310 і наст.; G. Widengren, The King and the Tree of Life in Ancient Near Eastern Religion (Uppsala, 1951). Інакше кажучи, дерево змогло втілити в собі все, що релігійна людина вважає реальним і священним за са­мою своєю суттю, все, чим, як вона знає, володіють за самою своєю природою боги і що лише дуже рідко доступне привілейо­ваним особам, героям і напівбогам. Так, міфи про пошук безсмер­тя чи вічної молодості розповідають про дерево із золотими плода­ми або чарівним листям, дерево, яке росте "в далекій країні" (а на­справді в потойбічному світі) і яке захищають чудовиська (грифони, дракони, змії). Щоб зірвати плід, треба вийти на герць із чудови­ськом, яке стереже дерево, і вбити його. Тобто треба пройти ініціаційне випробування героїчного типу: переможець силою отри­мує надлюдський, майже божественний стан вічної молодості, нездоланності і всемогутності.

Релігійний сенс рослин найповніше і найчіткіше виражається в таких символах, як космічне Дерево, дерево Безсмертя та дерево Мудрості. Інакше кажучи, священне дерево чи священні рослини роблять видимою структуру, що не помітна в різних видах рос­лин. Як ми вже помітили, саме сакральність розкриває найглибші структури Всесвіту. Космос постає як "шифр" тільки з релігійної перспективи. Для релігійної людини ритми життя рослин розкри­вають як таємницю життя і творення, так і загадку відродження, молодості і безсмертя. Можна сказати, що всі дерева й рослини, які вважаються священними (напр., кущ ashvatha в Індії), є особ­ливими тому, що вони втілюють архетип, взірець рослинності. З іншого боку, релігійне значення рослини обумовлює те, що за ро­слиною доглядають і її вирощують. Деякі автори стверджують, що всі рослини, які культивуються сьогодні, вважалися колись священними (A. G. Hoadricourt et L. Hedin. L`homme et les plantes cultivees (Paris, 1946), c. 90).

Культи рослин не залежать від світського, "натуристичного" сприйняття, наприклад, з пробудженням весною рослинного жит­тя. Навпаки, йдеться про релігійний досвід відновлення (відроджен­ня, відтворення) Світу, що передує розумінню весни як воскресінню природи і підтверджує це розуміння. Таємниця періодичного оновлення Космосу надала весні релігійного змісту. Взагалі, в ро­слинних культах не завжди важливе природне явище весни і появи рослинності, важливий знак, що сповіщає про космічну таємницю. Гурти молоді урочисто обходять хати села і показують зелену гілку, букет квітів, пташку (Див.: Die Religionen und das Heilige, с. 364 і наст.). Це знак неминучості відродження рослинного життя, свідчення, що таїна звершилася, що скоро прийде весна. Переважна більшість цих ритуалів відбувається до природного явища весни.

 

Десакралізація природи

Як ми вже сказали, для релігійної людини природа ніколи не є ви­ключно "природною". Радикально десакралізоване сприйняття природи виникло недавно; до того ж воно доступне тільки мен­шості сучасних суспільств, у першу чергу вченим. Для решти природа все ще є "чарами", "таємницею", "величчю", в яких досі помітні сліди стародавніх релігійних цінностей. Жодна сучасна людина, якою б невіруючою вона не була, не може залишитися байдужою до "чарів" природи. Це не лише естетична, спортивна чи гігієнічна цінність, яка надається природі, це неясне, невираз­не відчуття, в якому ще простежується пам`ять про вироджений релігійний досвід.

Цікаво буде показати на конкретному прикладі, як змінювали­ся і руйнувалися релігійні оцінки природи. Ми шукали цей при­клад в Китаї з двох причин: по-перше, у Китаї", як і на Заході, десакралізація природи – справа рук меншості, учених; по-дру­ге, в Китаї і на всьому Далекому Сході процес десакралізації все ж ніколи не доводиться до кінця. "Естетичне споглядання" природи досі зберігає навіть для найінтелектуальніших людей релігійне значення.

Відомо, що, починаючи з XVII ст., серед освічених китайців стало модним влаштування садів у басейнах (Стосовно того, про що йтиметься нижче, див.; Rolf Stein, Jardins en miniature d`Extreme Orient. ("Bulletin dc l`Ecole Francaise d`Extreme Orient", 42. 1943), c. 26 і наст., і до кінця). Це були наповнені водою басейни з кількома великими каменями посередині, а на цих каменях росли карликові дерева, квіти і часто стояли мініатю­рні моделі будинків, пагод, мостів та людські фігурки. Такі камені в аннамітській мові називалися "гори в мініатюрі" або в сіно-аннамітській – "штучна гора". Зауважимо, що самі ці назви мають ко­смологічне значення: ми вже бачили, що Гора – це символ Всесвіту.

Ці сади в мініатюрі, що стали предметом насолоди естетів, ма­ли довгу історію, навіть передісторію, в якій проявилося глибоке релігійне відчуття Світу, їхнім прототипом був басейн з аромати­зованою водою, що зображував Море, а дах над водою – Гору. Космічна структура цих об`єктів очевидна. Тут був також при­сутній і містичний елемент, бо Гора в центрі Моря символізувала Острови Блаженних, своєрідний Рай, в якому жили таоїстські без­смертні. Отже, тут ідеться про особливий світ, Світ в мініатюрі, через який можна було б стати причетним до осередку містичних сил і шляхом медитації відновити гармонію зі Світом. Гору ство­рювали з печерами, а легенди про печери відіграли значну роль у будівництві мініатюрних садів. Печери – таємний сховок, при­тулок таоїстських безсмертних, місце ініціації. Вони – Рай, і то­му ввійти до них важко (символізм "вузьких дверей", про який ми поговоримо в наступній частині).

Цей самий комплекс: вода, дерево, гора, печера, – що відігра­вав таку важливу роль у таоїзмі, був лише розвитком ще давнішої ідеї – ідеї досконалого, повного простору, що містить гору і во­доймище, простору усамітненого. Це досконалий простір, бо він є водночас Світом у мініатюрі і Раєм, джерелом блаженства і міс­цем безсмертя. Так, досконалий пейзаж – гора, водоймище – був не чим іншим, як стародавнім "святим місцем", місцем, де в Китаї хлопці й дівчата кожної весни зустрічалися, щоб заспівати ритуальних пісень і віддатися любовним іграм. Отже, легко про­стежується послідовність зміни значень цього первісного "свято­го місця". В найдавніші часи це був привілейований простір, закритий і освячений, в якому зустрічалися періодично хлопці й дівчата, щоб взяти участь у таїні життя і космічної родючості. Таоїсти запозичили цю архаїчну космологічну схему (гора і водо­ймище) і перетворили її на багатший комплекс (гора, водоймище, печера, дерево), зменшивши його при цьому до мінімальних роз­мірів: Рай у мініатюрі, що мав містичні сили, бо він був далеко від мирського Світу, в цьому Раю таоїсти збиралися з думками і медитували.

Священність закритого простору можна ще помітити в басей­нах з ароматизованою водою, накритих дахом, що символізували Море і Острови Блаженних. Цей комплекс також використовувався для медитації, як спочатку і сади в мініатюрі, що в XVII ст. стали модним об`єктом захоплення освічених людей і перетворилися на "твори мистецтва". Однак слід відзначити, що в цьому прикладі ми ніколи не спостерігаємо повної десакралізації Світу, адже на Близькому Сході те, що називається "естетичним почуттям", ще зберігає релігійний аспект навіть у освічених людей. І все ж приклад мініатюрних садів показує, навіщо і якими засобами десакралізусться Світ. Досить уявити, на що перетворилося в сучасному суспільстві подібне почуття, щоб зрозуміти, як досвід космічної священності може виродитися і змінитися аж до того, що стане звичайним людським почуттям, наприклад, мистецтвом заради мистецтва.

 

Інші космічні ієрофанії

Для стислості викладу ми розповіли лише про деякі аспекти свя­тенності природи. Довелося обійти увагою значну кількість комічних ієрофаній. Так, ми не мали змоги поговорити про символи і культи Сонця чи Місяця, ані про релігійне значення каменів, ані про релігійну роль тварин тощо. Кожна з цих груп космічних ієрофаній розкриває особливу структуру священності природи, чи, точніше, властивість священного, виражену через особливий спосіб буття в Космосі. Достатньо, наприклад, проаналізувати різні релігійні значення, що приписуються каменям, щоб збагнути те, що камені, як ієрофанії, можуть розкрити людям: могутність, міцність, постійність. Ієрофанія каменю – це онтофанія за самою своєю суттю: камінь перш за все є, залишається завжди са­мим собою, не змінюється. Він вражає людину своєю незнищенністю й абсолютністю, і завдяки цьому, за аналогією, виявляє незнищенність і абсолютність буття. У релігійному сприйнятті особливий спосіб існування каменю розкриває людині абсолютне існування, існування поза часом, перед яким безсиле становлення (Про священність каменів див.: Die Religionen und das Heilige, с. 247-270).

Побіжний аналіз багатьох релігійних трактувань Світу показує нам усе, що прочитали люди в ритмах Місяця. Завдяки місячним фазам, тобто завдяки "народженню", "смерті" і "відновленню" Місяця, люди усвідомили як свій власний спосіб буття у Космосі, так і свої шанси вижити чи відродитися Символ Місяця спонукав релігійну людину звести докупи широкі набори фактів, які не мали між собою видимого зв`язку, щоб врешті об`єднати їх в одну систему. Релігійне трактування місячних ритмів, ймовірно, дало поштовх першим великим антропокосмічним синтезам примітив­них людей. Завдяки місячному символізму вони змогли встанови­ти зв`язок і уподібнити гетерогенні факти, як-от: народження, становлення, смерть, воскресіння, або вода, рослини, жінка, ро­дючість, безсмертя; космічна темрява, життя до народження і життя після смерті, за яким іде відродження місячного типу ("світ­ло, що ллється з темряви"); ткання, "нитка життя", доля, тимчасо­вість, смерть і т. д. Взагалі більшість ідей циклу, дуалізму, поляр­ності, опозиції, конфлікту, але й ідеї примирення протилежнос­тей, coincidentia oppositorum, були уточнені або відкриті завдяки місячному символізму. Можна говорити про "метафізику Міся­ця" у тому сенсі, що вона є логічною системою "правд" стосовно способу буття, властивого смертним, всіх елементів, які в Космо­сі беруть участь у житті, тобто у становленні, у зростанні й відми­ранні, у "смерті" й "воскресінні". Не слід забувати, що Місяць розкриває людині не лише той факт, що смерть нерозривно пов`язана з життям, а й особливо те, що смерть не остаточна, що за нею завжди йде нове народження (Див.; Die Religionen und das Heilige, с. 180-216).

Місяць надає релігійного значення космічному становленню, примирює людину зі смертю. Сонце, навпаки, розкриває інший спосіб буття: воно не бере участі у становленні; завжди в русі, во­но залишається незмінним, його форма завжди та сама. Сонячні ієрофанії передають релігійні значення незалежності й сили, вер­ховної влади, мудрості. Тому в деяких культурах ми спостеріга­ємо процес соляризації вищих істот. Як ми вже бачили, небесні боги поступово втрачають релігійну актуальність, але в деяких випадках структура і важливість цих богів зберігаються в соняч­них богах; особливо це знайшло вираження в високорозвинутих цивілізаціях, що відіграли важливу роль в історії (Єгипет, еллініс­тичний Схід, Мексика).

Велика кількість героїчних міфів мають сонячну структуру. Герой уподібнюється Сонцю; як і воно, він бореться проти темря­ви, спускається в Царство смерті і виходить звідти переможцем. Тут пітьма не є одним із способів існування божества, як це ми ба­чимо у місячних міфологіях, тут вона символізує все, чим бог не є, тобто його головного суперника. Темрява вже не трактується як необхідна фаза космічного життя; з перспективи сонячної релігії пітьма протиставляється життю, формам і розумінню. У деяких культурах світлові епіфанії сонячних богів стають знаком розу­міння. Сонце і розуміння врешті-решт уподібнюються настільки, що синкретичні сонячні теології кінця античності перетворюють­ся на раціоналістські філософії: Сонце проголошується розумом Світу, а Макробій вбачає в Сонці всіх греко-східних богів, від Аполлона і Юпітера до Озириса, Гора й Адоніса (Saturnalii. І, част. XVII-XVIII). У трактаті "Про Короля Сонце" імператора Юліана, як і в "Гімні Сонцю" Прокла, на зміну сонячним ієрофа­ніям приходять ідеї, а релігійність внаслідок цього тривалого про­цесу раціоналізації майже повністю зникає (Див.: Die Religionen und das Heilige, с. 147-179. Пор. також т. 35, Franz Althe­im, Der unbesiegte Goll. (Гамбург, 1957).

Ця десакралізація сонячних ієрофаній належить до багатьох ін­ших аналогічних процесів, завдяки яким увесь Космос врешті-решт позбавляється своїх релігійних змістів. Але, як ми вже ска-іали, остаточна секуляризація природи стає доступною лише об­меженому числу сучасних людей — тим, хто не має жодного релігійного почуття. Християнство змогло внести глибокі, ради­кальні зміни у релігійне розуміння Космосу і життя, яких воно не відкинуло. Той факт, що космічне життя у всій своїй повноті ще може відчуватися як шифр божества, нам доводить християнсь­кий письменник Леон Блуа, коли пише: "Чи є життя в людині, тварині чи рослині, воно все одно називається життям, а коли на­стає мить, невловима точка, що зветься смертю, то Ісус завжди покидає і дерево, і людську істоту" (Le Mendiant ingrat, II, с. 196).

 

 

http://unaunso.org

http://una-unso.info

http://vinnica.una-unso.info

http://kharkov.una-unso.info