<< назад

Мірча Еліаде

Священний час і міфи

 

Мирське життя і священний час

Для віруючої людини час, як і простір, не є однорідним і безпере­рвним. Існують відрізки священного часу, часу святкувань (зде­більшого періодичні); з іншого боку, існує і час мирський, звичай­ний проміжок часу, в який відбуваються дії, що не мають релігій­ного значення. Між цими двома видами часу, звісно ж, наявний зв’язок безперервності; однак через ритуали віруюча людина може без перешкод "перейти" зі звичайного часу в час священний.

Слід із самого початку відзначити головну відмінність між ци­ми двома властивостями часу: священний час за самою своєю природою повторюваний, бо, власне кажучи, це міфічний доісто­ричний час, що став теперішнім. Будь-яке релігійне свято, будь-який літургійний час є реактуалізацією священної події, що відбулася в міфічному минулому, "на початку". Брати участь у релігійному святкуванні означає вийти зі звичайного часу, щоб повернутися в міфічний час, що реактуалізується через це свято. Отже, священний час повертається, він повторюється без кінця. Певною мірою можна було б сказати, що він не "спливає", а є часом, який не можна повернути. Він за самою своєю природою є синологічним, "парменідським"; він зажди тотожний сам собі, не змінюється і не закінчується. При кожному періодичному святі відроджується той самий священний час, який був і рік, і століття тому: час, заснований і освячений богами при створенні Світу, реактуалізується через свято. Інакше кажучи, у святкуванні знову повторюється перша поява священного часу так само, як сталася вона ab origine (На початку (латин.), in illo tempore (В ті часи (латин). Бо цей священний час, в якому відбувається свято, не існує до божественних діянь, які це свято відзначає. Створюючи сьогоднішній Світ, боги одночасно засновували і священний час, бо час, протягом якого відбувався акт тво­рення, неминуче освячувався присутністю і діяльністю богів.

Віруюча людина живе, таким чином, у двох часових вимірах, найголовнішим з них є священний час, який має парадоксальну властивість циклічного часу, що повторюється і повертається, та свого роду вічним міфічним теперішнім, в яке людина періодич­но занурюється завдяки ритуалам. Це сприйняття часу достатнє, щоб відрізнити віруючу людину від невіруючої: віруюча людина відмовляється жити лише в тому, що в сучасній термінології на­пишеться "історичним теперішнім"; вона намагається віднайти священний час, що в певному відношенні можна прирівняти до Вічності.

Важко пояснити в кількох словах, що таке час для невіруючої людини сучасних суспільств. Ми не будемо тут говорити про сучасну філософію часу і про поняття, якими послуговується сьогоднішня наука у власних дослідженнях. Наша мета полягає не в порівнянні систем чи філософій, а в порівнянні екзистенційних поведінок. Ми можемо констатувати, що і невіруюча людина знає переривчастість і неоднорідність часу. І для неї, окрім монотон­ного часу роботи, існує час відпочинку і розваг, "святковий час"; вона живе за різними часовими ритмами і знає періоди різної інте­нсивності почуттів: коли слухає улюблену музику або чекає чи зустрічається з коханою чи коханим, вона, певна річ, відчуває ін­ший часовий ритм, ніж той, у якому працює чи нудьгує.

Проте між людиною невіруючою і віруючою існує принципова відмінність. Віруюча людина знає "священні" періоди, що не по­в`язані з часом, який є до і після них, і мають цілком іншу структу­ру і походження. Тут ідеться про доісторичний час, освячений богами, який можна зробити сучасним завдяки святу. Невіруючій людині ця позалюдська якість літургійного часу недоступна. Для невіруючої людини час не може бути ані проривом, ані таємни­цею: він – найглибший екзистенційний вимір, пов`язаний із са­мим буттям людини, а отже, має початок і кінець, який є смертю, згасанням буття. Всупереч різноманітності часових ритмів, що вона їх відчуває, і їхній різній інтенсивності, невіруюча людина знає, що це завжди чисто людський досвід, у якому немає місця жодному божеству.

Для віруючої людини мирська тривалість часу може періодич­но "зупинятися" включенням через ритуали священного часу, неісторичного (у тому розумінні, що він не належить історичному сучасному). Так само як церква є виходом на інший рівень у мир­ському просторі сучасного міста, так само релігійна служба, що проводиться в ній, позначає розрив у мирському часі: сучасним є не актуальний історичний час, у якому, наприклад, живуть на ву­лицях і в сусідніх будинках, а час, в якому протікало історичне буття Ісуса Христа, час, освячений його проповідництвом, його муками, його смертю і воскресінням. Слід зазначити, що цей при­клад не висвітлює до кінця всю різницю між часом мирським і часом священним; порівняно з іншими релігіями, християнство справді відновило досвід і поняття літургійного часу, стверджую­чи історичність постаті Христа. Для віруючого літургія відбува­ється в історичному часі, освяченому через з`яву Сина Божого. Священний час, що періодично реактуалізувався в дохристиянсь­ких релігіях (особливо архаїчних), – це міфічний час, час доісто­ричний, що не ототожнюється з історичним минулим, первісний час, у тому розумінні, що він "вибухнув" відразу, що йому не передував жоден інший час, бо ніякий час не міг існувати до появи дійсності, про яку розповідає міф.

Нac перш за все цікавить саме ця давня концепція міфічного часу. Нижче ми розглянемо відмінність між юдаїзмом і християнством

 

Templum – tempus (Храм – час (латин.)

Cпершу наведемо кілька прикладів, які з самого початку показують ставлення віруючої людини до часу. Важливо зауважити, що в багатьох мовах аборигенних народностей Північної Америки термін "Світ" (Космос) вживається і в значенні "рік". Якути кажуть: „Світ минув”, маючи на увазі, що рік закінчився . У юкі "рік" починається словами "Земля" або "Світ". Як і якути, вони кажуть „Земля пройшла” тоді, коли минув один рік. Лексика виявляє ре­лігійну спорідненість між Світом і космічним часом. Космос вважається живою істотою, яка народжується, розвивається і вмирає в останній день року, щоб відродитися з новим роком. Ми побачи­мо, що це відродження є народженням, Космос відроджується в ко­жному році, бо з кожним новим роком час починається ab initio.

Спорідненість Космосу й часу має релігійну природу: Космос аналогічний космічному часу (року), бо і той, і той є священною дійсністю, божественним творінням. У деяких північноамериканських народностей ця спорідненість Космосу й часу виявляється в самій структурі священних будівель. Оскільки храм є образом Світу, він містить і часову символіку. Скажімо, цей факт констатується у племен алгонкінів та сіусів. Їхня священна хатина, що, як ми бачили, являє собою Всесвіт, символізує водночас і рік, бо рік вважається бігом у напрямку чотирьох сторін світу, що втілені и чотирьох вікнах та чотирьох дверях священної хатини. Народ­ність дакота каже, що "рік – це коло навкруги Світу", тобто коло навкруги священної хатини, що є imago mundі (Werner Müller, Die blaue Hиtte (Вісбаден, 1954), с, 133).

В Індії знаходимо ще яскравіший приклад. Ми вже бачили, що встановлення вівтаря рівнозначне повторенню космогонії. Так, тексти говорять, що "вівтар вогню – це рік", і пояснюють таким чином часову символіку: 360 цеглин фундаменту відповідають 360 ночам року, а 360 цеглин yajusmato – 360 дням (Сатапатха-Брахмана, X, 5,4,10 і далі). Іншими словами, через будівництво вівтаря не лише створюється наново Світ, через нього "будується рік", відроджується час, починаючи рік спочатку. З іншого боку, рік порівнюється з Праджапаті, космічним божеством; таким чи­ном, з кожним новим вівтарем Праджапаті оживає знову, тобто зміцнюється святість Світу. Йдеться не про мирський час, просту часову тривалість, а про святість космічного часу. Зведення вівта­ря має наметі освячення Світу, а отже, включення його у священ­ний час.

Подібна часова символіка є частиною космологічної симво­ліки Єрусалимського храму. За свідченням Флавіуса Жозефуса (Ant. Jud, ІІI, 7, 7), дванадцять хлібин, що лежали на столі, симво­лізували дванадцять місяців року, а підсвічник із сімдесятьма ру­ками являє собою декан (тобто зодіакальний поділ десяти днів між послідовним сходом семи планет). Храм був imago mundi: будучи розміщеним у "центрі Світу", в Єрусалимі, він освячував не лише весь Космос, а й космічне "життя", тобто час.

Герман Узенер має ту заслугу, що він першим пояснив етимо­логічну спорідненість слів templum та tempus, поєднавши ці два терміни через значення інтерференції ("Schneidung, Kreuzung") (Перехрестя (нім.). H. Usener, Götternamen (2-е вид., Бон, 1920), с. 191 і далі). Подальші дослідження ще раз підтвердили це  відкриття: "Тетріит позначає просторовий, a tempus – часовий аспект руху горизонту у просторі й часі" (Werner Müller, Kreis und Kreuz (Берлін, 1939), с 39; пор. Також с. 33 і наступ).

Глибоке значення всіх цих фактів видається таким: для вірую­чої людини архаїчних культур Світ оновлювався щороку; інакше кажучи, щороку він віднаходить нову оригінальну "святість", яку мав, коли вийшов з рук Творця. Цей символізм чітко просте­жується в архітектурній структурі святилищ. Будучи за самою своєю природою і святим місцем, і образом Світу, храм освячує весь Космос, а також космічне життя. Так, це космічне життя уяв­лялося у вигляді циклічної траєкторії, ідентифікуючись із роком. Рік становив замкнене коло: мав початок і кінець, але він мав та­кож ту особливість, що міг "народитися знову" у формі нового ро­ку. З кожним новим роком починав існувати "новий", "чистий" і "святий" час – бо його ще не використали.

Час відроджувався, починався спочатку, бо з кожним новим роком Світ створювався наново. У попередній частині ми конста­тували, яке важливе значення має космогонічний міф як взірцева модель будь-якого акту творчості й будівництва. Слід додати і той факт, що створення часу однаковою мірою також входить до космогонії. Більше того: як космогонія є архетипом будь-якого творення, космічний час, який вона породжує, є взірцевою моделлю всіх інших часів, тобто часів, характерних для різних видів живих істот. Ми пояснимо це твердження. Для віруючої людини давніх культур будь-яка діяльність, будь-яке існування починало­ся в часі: час якоїсь речі не міг існувати до того, як з`явилася ця річ. Космічний час не існував до народження Космосу. До ство­рення будь-якої рослини час, котрий змушує її тепер рости, плодоносити й відмирати, не існував. Тому кожний акт творення уявляється як такий, що відбувається на початку часу, in prin­cipiо. Час бере початок одночасно з першою появою нового виду живих істот. Звідси й важлива роль міфу: як ми побачимо нижче, саме міф розкриває спосіб, у якому почала існувати реальність.

 

Щорічне повторення космогонії

Космогонічний міф розповідає, як почав існувати Космос. У Вавилоні під час церемонії акіту, що відбувалася в останні дні ста­рого і в перші дні нового року, урочисто декламувалася "Поема творення", Enuma Elish. Через це ритуальне читання реактуалізувалася боротьба між Мардуком і морським чудовиськом Тіаматом та перемога бога, яка поклала край хаосу. Мардук створив Світ з порізаного на шматки тіла Тіамата, а людину – з крові де­мона Кінгу, головного союзника Тіамата. Те, що це вшанування творення було вочевидь реактуалізацією космогонічного акту, доводять і ритуали, і формули, що проголошувалися під час цере­монії.

Справді, битва між Тіаматом і Мардуком зображувалася в бо­ротьбі між двома групами акторів, причому той самий ритуал у рамках драматичного сценарію Нового року присутній у хітитів, египтян і народності шамбра. Боротьба між двома групами акто­рів повторювала перехід від хаосу до Космосу, актуалізувала кос­могонію. Міфічна подія ставала сучасною. "Хай завжди він зможе перемагати Тіамата і вкорочувати йому віку!" – проголошував ведучий. Боротьба, перемога і творення відбувалися в ту саму мить, nic et minc.

Оскільки новий рік є реактуалізацією космогонії, він передба­чає і повторення часу спочатку, тобто відновлення доісторично­го, "чистого" часу, що був у момент творення. Тому з нагоди Нового року приступали до очищень від гріхів і до вигнання де­монів чи просто козла відпущення. Бо йдеться не лише про факти­чне завершення певного відрізку часу і початок іншого ( як, скажімо, уявляє це собі сучасна людина), а про знищення року, що минув, і часу, що сплив. У цьому, власне, й полягає сенс риту­альних очищень: спалення, знищення гріхів і помилок однієї лю­дини та громади в цілому, а не просто очищення.

Науроз – перський Новий рік – святкує той день, коли стало­ся творення Світу і людини. В день Наурозу відбувалося "онов­лення творення", як стверджує арабський історик Альбіруні. Ко­роль проголошував: "Ось новий день нового місяця нового року: треба оновити те, що час зробив старим". Від часу зношувалися люди, суспільство, Космос, але цей час-руйнівник був мирським часом, власне тривалістю; його треба було знищити, щоб знову опинитися в міфічній миті, коли Світ почав існувати, занурю­ючись у "чистий", "могутній" і священний час. Знищення мир­ського часу, що минув, відбувалося через ритуали, що означали своєрідний "кінець Світу". Погашення вогню, повернення душ померлих, суспільний безлад на зразок сатурналій, розпуста, оргії символізували занепад Космосу, його повернення в хаос. В остан­ній день року Всесвіт розчинявся у первісних водах. Морське чу­довисько Тіамат, втілення темряви, аморфного, ненародженого, оживав і знову ставав страхітливим. Світ, що існував протягом цілого року, зникав по-справжньому, 3 тієї миті, коли Тіамат з`яв­лявся знову, Космос умирав, а Мардук був змушений творити йо­го ще раз, після нової перемоги над Діаматом (Про ритуали святкування Нового року див.: M. Eliade, Der Mythos der ewigen Wiederkehr, c. 83 і далі).

Значення цієї періодичної регресії Світу в хаотичний стан було таким: всі "гріхи" року, все, що час забруднив і зносив, знищува­лося у фізичному сенсі слова. Беручи символічну участь у зруй­нуванні і новому творенні Світу, людина й сама відроджувалася; вона народжувалася знову, бо починалося нове буття. Кожного Нового року людина почувалася вільнішою і чистішою, бо позбу­валася тягаря гріхів та помилок. Вона знову опинялася в казково­му часі творення, а отже, часі священному і могутньому; священ­ному, бо він був змінений присутністю богів; могутньому, бо цей час належав винятково найвеличнішому акту творення, створен­ню Всесвіту. Людина символічно знову ставала сучасником кос­могонії, була присутньою при створенні Світу. На стародавньому Близькому Сході людина навіть брала активну участь у цьому творенні (пор. дві ворожі групи, які зображували бога і морське чудовисько).

Легко зрозуміти, чому спогад про цей прекрасний час не поли­шав віруючу людину, чому вона намагалася періодично віднайти його: in illo tempore боги перебували в апогеї своєї могутності. Космогонія є найвищим божественним проявом, взірцевим жестом сили, багатства і творчості. Віруюча людина прагне реальності. Всіма доступними їй засобами вона старається оселитися біля дже­рела первісної реальності, коли Світ перебував in stаtu nascendi (У стані народження (латин.).

 

Нідродження через повернення до первісного часу

Ця тема заслуговує на ширше розкриття, але поки що ми зупини­мося на двох моментах: 1) через щорічне повторення космогонії час відроджувався, починався спочатку як час священний, бо він збігався з illиd tempus (Той час (латин.), коли Світ почав існувати вперше;

2) через ритуальну участь у "кінці Світу" і у "відтворенні його" людина ставала сучасником illиd tempus, отже, народжувалася заново, по­чинала своє буття так, як було в момент народження, з непорушеним запасом життєвих сил.

Ці факти важливі, бо вони розкривають нам таємницю ставлен­ня віруючої людини до часу. Оскільки священний і могутній час є часом витоків, дивовижною миттю, коли була створена реаль­ність, коли вона вперше проявилася сповна, людина буде намагатися періодично віднайти цей первісний час. Ритуальна реактуалізація illиd tempus, першої епіфанії дійсності, лежить в основі всіх їх священних календарів: свято є не "згадуванням" міфічної події (а отже, і релігійної), а його реактуалізацією.

Час початку за самою своєю природою с часом космогонії, мо­ментом, коли з`явилася найбільша дійсність, Світ. Тому, як ми ба­чили в попередній частині, космогонія слугує взірцевою моделлю будь-якої творчості, будь-якого "роблення". Отож космогонічний час є моделлю всіх священних часів: якщо священний час – це той, в якому боги виказали свою присутність і творили, то очевидно, що і найповніша божественна з`ява, і найколосальніше тво­ріння – це створення Світу.

Віруюча людина реактуалізує космогонію не тільки щоразу, як створює щось ("свій світ" – територію, на якій живе, місто або хату), але й тоді, коли хоче забезпечити щасливе владарювання новому правителю, або коли мусить рятувати поганий врожай, чи вести успішну війну, або здійснити морську подорож. Але особ­ливо важливим є ритуальне читання космогонічного міфу у ліку­ванні, коли йдеться про відродження людської істоти. На Фіджі церемонія возведения на престол нового володаря називається "створенням Світу", та ж церемонія "створення Світу" прово­диться для врятування поганого врожаю. В Полінезії зустрічаємо, можливо, найширше ритуальне застосування космогонічного міфу. Слова, які вимовив Іо в illо tетроrе, щоб створити Світ, стали ри­туальними формулами. Люди повторюють їх у багатьох випад­ках: щоб запліднити бездітну жінку, щоб вилікувати як хвороби тіла, так і духу, коли готуються до війни і ховають мертвих, або щоб стимулювати поетичну уяву (Див. бібліографічні посилання в Eliade, Mythos der ewigen Wiederkehr, c. 117 і далі. Die Religionen und das Heilige, c. 463 і далі).

Для полінезійців космогонічний міф служить, таким чином, архетипом будь-якого творення, незалежно від площини, в якій воно відбувається: біологічній, психологічній, духовній. А оскіль­ки ритуальне читання космогонічного міфу передбачає реактуалізацію цієї доісторичної події, то той, для кого читається цей міф, переноситься завдяки магії "в початок Світу", стаючи сучас­ником космогонії. Для нього це повернення до часу початку, тера­певтична мета якого – почати ще раз буття, символічно народи­тися знову. Концепція, що закладена в цих ритуалах зцілення, на наш погляд, така: життя не можна полагодити, а лише створи­ти заново через символічне повторення космогонії, яка є взірце­вою моделлю будь-якого акту творення.

Відроджувальну функцію повернення до часу початку можна зрозуміти краще, якщо розглянути ближче архаїчну терапевтику, а саме – методи зцілення тібетсько-бірманської народності на-кхі, що живе на південному заході Китаю (провінція Юньнань). Ритуал зцілення полягає, власне, в урочистому декламуванні міфу про створення Світу, що супроводжується міфами про походжен­ня хвороб (викликаних гнівом змій) і появою першого шамана-цілителя, який приніс людям необхідні ліки. Майже у всіх ритуа­лах згадується початок, міфічний час, коли Світ ще не існував: "Напочатку, коли небес, сонця, місяця, зірок, планет і Землі ще не було, коли ще нічого не було..." Потім виникає космогонія і з`яв­ляються змії: "В час, коли з`явилося Небо, народилися Сонце, Місяць, зорі, і планети, і Земля, коли виникли гори, долини, дерева і скелі, в ту саму мить з`явилися нага і дракони". Потім розпо­відається про народження першого цілителя і появу ліків, а в кінці додається: " Треба розповісти про походження ліків, бо інакше про них не можна говорити" (J. F. Rock, The Na-khi Năga Cult and Related Ceremonies (Рим, 1952), т. l, с. 279 і далі).

У зв`язку з цими магічними співами, що проводяться з лікувальною метою, важливо зазначити, що міф про походження ліків завжди вводиться в космогонічний міф. У примітивних традицій­них терапевтиках ліки стають ефективними тільки тоді, коли пе­ред хворим ритуально згадується їхнє походження. Багато закли­нань Близького Сходу і Європи містять історію хвороби чи демо­на, що її викликав, і розповідають про той момент, коли божество або святий змогли підкорити зло. Цей первісний міф с відобра­женням міфу космогонічного, адже він – взірець для всіх "першопочатків". Тому космогонічний міф іноді передує терапевтич­ним заклинанням, праміфу, він може навіть переплітатися з ним. Гак, наприклад, ассирійське заклинання проти зубного болю на­гадує про те, "що після того, як бог Ану створив Небо, Небо ство­рило Землю, Земля – ріки, ріки – канали, канали – ставки, а ставки – змія". Змій у сльозах звертається до божеств Шамаж та Еа і просить, щоб ті дали йому що-небудь поїсти. Боги пропону­ють йому фрукти, але змій вимагає від них людських зубів. "Ос­кільки ти так казав, змію, Еа розчавить тебе своєю сильною рукою!" (Campbell Thompson, Assyrian Medical Texts (Лондон, 1923), с. 59. Див. також: M Eliade, Kosmogonische Mythen und magische Heilungen (в "Paideuma", 1956). Отже, у цьому випадку ми маємо справу, по-перше, з творенням Світу, по-друге, з народженням змія і хвороби, і, по-третє, зі взірцевим пралікуванням (знищення змія божеством Еа). Те­рапевтична ефективність заклинання полягає в тому, що його ритуальне виголошення реактуалізує міфічний час зародження як Світу, так і хвороб та методів їх лікування.

 

Святковий час і структура свят

Час народження дійсності, тобто час, що виник після першої її появи, має значення і функцію взірця; тому людина намагається періодично реактуалізувати його за допомогою відповідних ритуалів. Перший прояв дійсності рівнозначний створенню її напівбожествами: віднайдення часу народження, таким чином, передбачає ритуальне повторення творчості богів. Періодичне повторення творчих актів, здійснених божественними істотами in illo teтpore, утворює священний календар, ансамбль свят. Свято завжди відбувається в час народження. Повернення в цей первісний час відрізняє поведінку людини під час святкування від поведінки до чи після нього. В багатьох випадках під час свята повторюються ті самі дії, що і в несвятковий час, але релігійна людина вірить, що тоді вона живе в іншому часі, що вона змогла віднайти той міфіч­ний час.

Під час щорічних тотемічних церемоній типу інтикіуму, авст­ралійці арунта знову йдуть шляхом, яким ішов міфічний предок клану в епоху алткерингу (дослівно "час сну"). Вони зупиняються в численних місцях, де зупинявся предок, і повторюють ті самі жести, які він робив у той час. Упродовж всієї церемонії вони постяться, не носять зброї та уникають будь-яких контактів з жінка­ми або членами інших кланів. Отже, вони цілком занурюються в "час сну" (F. J. Gillen, The Native Tribes of Central Australia (2-е вид., Лондон. 193 8). с. 170 і далі).

Щорічні святкування на полінезійському острові Тикопія від­творюють "справи богів", дії, за допомогою яких у міфічні часи боги заснували Світ таким, яким він є сьогодні (Див.: Raymond Firth. The Work of The Gods in Tikopia, 1 (Лондон, 1940). Святковий час церемоній характеризується певними заборонами (табу): без шу­му, без забав, без танців. Перехід від часу мирського до часу свя­щенного позначається через ритуальне розрізання дерев`яної па­лички навпіл. Багато церемоній, які супроводжують періодичні святкування і, нагадаємо ще раз, є лише повторенням взірцевих жестів богів, зовні не відрізняються від звичайної діяльності: ри­туальне лагодження човнів, звичаї, пов`язані з вирощуванням їс­тівних рослин (ямс, таро та ін.), відновлення святилищ. Проте в дійсності всі ці урочисті дії відрізняються від буденної роботи тим, що вони мають на меті лише кілька об`єктів, які певною мірою становлять архетипи відповідних класів, а також тим, що церемонії відбуваються в атмосфері, сповненій духу священного. Справді, тубільці усвідомлюють, що вони відтворюють у найдрібніших деталях взірцеві дії богів так, як ті їх робили in illo teтpore.

Таким чином, релігійна людина періодично стає сучасником богів настільки, наскільки вона реактуалізує доісторичний час, в якому були звершені божественні діяння. На рівні примітивних цивілізацій усе, що робить людина, має позалюдську модель; навіть не в святковий час людські жести імітують взірцеві моделі, закріплені богами і міфічними предками. Проте ця імітація може з кожним роком ставати все менш достовірною; модель може спотворитися або взагалі забутися. Роль періодичних реактуалізацій божественних діянь, релігійних свят полягає в тому, щоб нагадати людям про священність моделей. Ритуальне лагодження чов­нів чи ритуальне вирощування ямсу вже не схоже на ті самі операції, що здійснюються за межами священного часу. Ці дії то­чніші, ближчі до божественних моделей, а з іншого боку – вони ритуальні: їхня мета – релігійна. Човен лагодять урочисто не то­му, що він потребує ремонту, а тому, що в міфічну епоху боги по­спали людям, як треба лагодити човни. Це вже не просто емпірич­на дія, це релігійний акт, imitaţiо dei (Наслідування богів (латин.). Об`єкт ремонту перестає бути одним з багатьох об`єктів, що становлять клас "човнів", він – міфічний архетип: це той самий човен, що його використали боги "in illo tempore". Таким чином, час, в якому провадиться ритуаль­не лагодження човнів, знову ототожнюється з первісним часом: не той час, у якому працювали боги.

Безперечно, не всі типи періодичних свят можна звести до прикладу, який ми щойно розглянули. Але нас цікавить не морфологія свята, а структура священного часу, що актуалізується в ньому. Так, про священний час можна сказати, що він завжди однаковий, що він – "послідовність вічностей" (Губерт і Маус). Яким би складним не було релігійне свято, завжди йдеться про священну подію, що мала місце ab origine і ритуально стає теперішньою. Учасники стають сучасниками міфічної події. Іншими словами, вони "виходять" зі свого історичного часу – тобто часу, що складається з сукупності мирських подій, особистих і міжособистісних, – і віднаходять первісний час, котрий є завжди однаковим, належить Вічності. Релігійна людина періодично пірнає в міфіч­ний священний час, що не "стікає", бо він не залежить від мирсь­кої часової тривалості, він становить вічне сучасне, до якого можна повертатися без кінця.

Віруюча людина відчуває потребу занурюватися періодично в цей священний незнищенний час. Для неї священний час робить можливим інший час, звичайний, мирську часову тривалість, у якій проходить буття всіх людей. Вічне сучасне міфічної події ро­бить можливим мирську часову тривалість історичних подій. Наведемо єдиний приклад: божественна ієрогамія мала місце in illо tempore і уможливила статеве парування людей. Єднання бога і богині відбувається в позачасовий момент, у вічному сучасному; статеві парування людей, тоді, коли вони не є ритуальними, від­буваються в мирському часі. Міфічний час, час священний, дає народження і часу екзистенційному, історичному, бо він є його взірцевою моделлю. Отже, божественні або напівбожественні іс­тоти дали початок існуванню всього. Джерело дійсностей і само­го життя – релігійне. Ямс може вирощуватися і споживатися "звичайно" тому, що він періодично вирощується і споживається ритуально. У свою чергу, ці ритуали можуть проводитися тому, що боги виявили їх in illo tempore, створивши людину, створивши ямс і показавши людям, як треба вирощувати і споживати цю рос­лину.

У святі відроджується у всій своїй повноті священний вимір життя, стає очевидним святість людського буття, яке є божест­венним творінням. Поза цим завжди існує ризик забути головне: що буття "дане" не тим, що сучасні люди називають "природою", а створене іншими, богами чи напівбогами. Священні свята, на­впаки, поновлюють священний вимір буття, нагадуючи те, в який спосіб боги чи міфічні предки створили людину і навчили її су­спільної поведінки і практичної роботи.

Цей періодичний вихід з історичного часу, а особливо наслід­ки, які він має для всього буття релігійної людини, може видатися відмовою від свободи творчості. По суті, йдеться про вічне повер­нення in illo tempore, в міфічне минуле, що не має нічого історич­ного. Можна зробити висновок, що це одвічне повторення взірце­вих жестів богів, зроблених ними ab origine, перешкоджає про­гресу людства і паралізує творчу спонтанність. Частково цей ви­сновок справедливий. Але тільки частково, бо навіть найпримітивніша релігійна людина в принципі не заперечує прогрес: вона приймає його, але надає йому божественного походження й ви­міру. Усе, що з перспективи сучасності ми вважаємо віхами про­гресу (незалежно від того, який він – соціальний, культурний, технічний), різні примітивні суспільства за їхню довгу історію за­своїли як нові прояви божественного. Поки що не будемо розгля­дати цей аспект проблеми. Важливо, щоб ми збагнули релігійне значення цього повторення божественних жестів. Видається очевидним, що коли релігійна людина відчуває потребу без кінця відтворювати одні й ті самі взірцеві жести, то це тому, що вона прагне і намагається жити якнайближче до своїх богів.

 

 

http://unaunso.org

http://una-unso.info

http://vinnica.una-unso.info

http://kharkov.una-unso.info