українськаenglish


Українська баннерна мережа

<< назад

Мірча Еліаде

Священний простір і сакралізація світу

(продовження)

 

"Наш світ" завжди перебуває в центрі

З усього вищесказаного випливає, що "справжній світ" завжди перебуває в середині, в центрі, бо тільки там існує вихід на інший рівень і місце сполучення між трьома космічними зонами. Це зав­жди досконалий Космос, незалежно від його розміру. Ціла країна (Па­лестина), місто (Єрусалим), святилище (Єрусалимський храм) – всі без винятку являють собою imago mundi (Образ світу (латин.). У зв`язку з символіз­мом Храму Флавіус Жозефус писав, що двір втілює "море" (тобто підземний світ), храм – Землю, а вівтар — Небо (Ant. Jиd, III, 7,7). Як видно, imago mundi і "центр" повторюються всередині населе­ного світу. Палестина, Єрусалим і Єрусалимський храм кожний є одночасно і образом Всесвіту, і центром Світу. Ця множинність центрів і повторення образу Світу в завжди невеликих масштабах є однією з характерних рис традиційних суспільств.

З цього випливає один висновок: віруюча людина прогнул а жи­ти по можливості якнайближче до центру Світу. Вона знала, що її країна, звісно, розташована в середині Землі; що її місто – "пуп Світу", а головне — що храм або палац – справжні центри Світу; проте вона хотіла, щоб його власна хата містилася в центрі і була imago mundi. І, як ми побачимо, для релігійної людини її дім містився справді в центрі Світу і відтворював у космічному масш­табі Всесвіт. Іншими словами, людина традиційних суспільств мо­гла жити лише в просторі, відкритому до Неба, в якому вихід на інший рівень забезпечувався символами і в якому можна було спілкуватися з іншим, неземним світом. Святилище, центр, розта­шовувалося звичайно біля людини, в її місті, а щоб поспілкувати­ся зі світом богів, їй досить було зайти в храм. Але homo religiosus відчував потребу завжди жити в центрі, так само як і плем`я акілпа, яке скрізь возило з собою священний стовп Axis mundi, щоб не віддалятися від центру і не втрачати зв`язок з надземним світом. Незалежно від розміру своєї рідної території – країни, міста чи будинку – релігійна людина постійно відчуває потребу жити в цілісному і впорядкованому Світі, у Космосі.

Всесвіт бере свої витоки з центру, він починається з централь­ної точки, що є його "пупом". Таким чином, як написано в Ріг-Веді (X, 149), народжується і розвивається Всесвіт: з ядра, з централь­ної точки. Єврейська традиція висловлюється про це ще ясніше: "Всевишній створив Світ як ембріона. Так само, як ембріон росте від пупка, Господь почав створювати Світ з пупка, і звідти Світ поширився у всі напрямки". Раз "пуп Землі", центр Світу – це Свята Земля, Йома стверджував: творення Світу почалося з Сіону. Рабі Бен Ґуріон говорив про Єрусалимську гору, що "називається Основним Каменем Землі, тобто пуповиною Землі, бо звідти розвинулася вся Земля" (W. H. Roscher. Neue Omphalosstudien (Abn. D. Konsgl, Sachs. Ges. D. Wiss, Phil. Klasse", XXXI, I, 1915), c, 16). З іншого боку, оскільки створення людини є повторенням космогонії, перша людина була зліплена в „пупі Землі” (за месопотамською традицією), в центрі Світу (за іранською традицією), в Раю, що міститься в "пупі Землі" або в Єрусалимі (за юдейсько-християнською традицією). Інакше й бути її не могло, адже центр – це саме те місце, де існує вихід на ін­ший рівень, де простір стає священним, справді реальним. Творення передбачає надмір дійсності, іншими словами, вторг­нення священного у Світ.

Звідси випливає, що будь-яка будівля чи предмет мають за взірець космологію (Космологія – галузь астрономії, що вивчає структуру і розвиток Всесвіту як єдиного цілого). Створення Світу стає архетипом кожної творчої праці людини. Ми бачили, що освоєння території наслідує космогонію. Після того як ми виокремили космогонічне значення центру, ми краще розуміємо, чому кожне оселення людини на певному місці повторює створення Світу, починаючи з центральної точки ("пупа"). Згідно з образом Всесвіту, що розвивається з центру, і селище засновується, починаючи з роздоріж­жя. На острові Балі, як і в інших регіонах Азії, коли готуються будувати нове село, то шукають природне перехрестя, де перпендикулярно перетинаються два шляхи. Квадрат, окреслений навколо центральної точки, є imago mundi. Розділення села на чотири сектори, що передбачає таке саме розділення громади, відповідає розподілу Всесвіту на чотири горизонти. В центрі села часто за­лишається порожнє місце: згодом на ньому збудують культову споруду, дах якої зображає Небо (що іноді передається у вигляді верхівки дерева або гори) f. С. Т. Bertling. Vierzahl, Kreuz und Mandala in Asien (Амстердам, 1954), с. 8 і  далі).

Космічний символізм селища повторюється і в структурі святилища або культової споруди. В народності варопен з Нової Гвінеї "хата чоловіків" розташована в центрі селища; її дах символізує небесне склепіння, а чотири стіни відповідають чотирьом сторонам світу. В народності мерам священний камінь селища си­мволізує Небо, а чотири кам`яні колони, на яких лежить камінь, – чотири стовпи, що тримають Небо. Аналогічні концепції зустрічаються і в племен алгонкінів та сіусів: священна хатина, в якій відбувається посвята, відображає Всесвіт. Дах символізує не­бесне склепіння, підлога – Землю, а чотири стіни – чотири сто­рони Космосу. Ритуальна будова хатини підкреслюється потрій­ним символізмом: четверо дверей, чотири вікна і чотири кольори символізують чотири сторони світу. Конструкція священної ха­тини, таким чином, повторює космогонію (Див. матеріали, зібрані та інтерпретовані Вернером Мюлером: Werner Muller, Die blаие Hutte (Вісбаден, 1954), с. 60 і далі), це маленьке при­міщення втілює Світ.

Нас не дивує, що подібна концепція існувала і в античній Італії, і у давніх германців. Врешті, йдеться про архаїчну і дуже пошире­ну ідею: з центру проектуються чотири площини в чотири сторо­ни світу. Римський mundиs (Світ (латин.) був круглою ямою, поділеною на чотири частини; він був одночасно образом Космосу і взірцем людської оселі. Цілком справедливо вважалося, що Roma quadrata (Квадратний Рим (латин.) треба розуміти не як такий, що має форму квадрата, а як та­кий, що поділений на чотири. Mundus уподібнювався, очевидно, пуповині Землі, omphalos: місто (Urbs) перебувало в центрі orbis terrarum (земне місто (латин.). Як виявилося, схожі ідеї пояснюють і структуру сіл і міст германців (Wulleг, с. 65 і далі). У зовсім різних культурних контекстах ми знахо­димо завжди одну й ту саму космологічну схему і той самий риту­альний сценарій: оселення на певній території рівнозначне створенню нового Світу.

 

Місто Космос

Якщо правда, що наш світ це Космос, то будь-який напад із­зовні загрожує перетворити його на хаос. І оскільки "наш світ" був збудований за взірцевим творенням богів, космогонією, то противники, що нападають на нього, ототожнюються з ворогами богів, демонами, і особливо з архідемоном, первісним драконом, якого здолали боги на початку всіх часів. Атака на "наш світ" – це помста міфічного дракона, який повстав проти творіння богів, Космосу, і намагається його знищити. Вороги належать силам хаосу. Кожне зруйнування міста рівнозначне поверненню в хаос. Кожна перемога над нападником повторює взірцеву перемогу бога над драконом (над хаосом).

З цієї причини фараон порівнювався з богом Ра, переможцем дракона Апофіс, тоді як його вороги уподібнювалися цьому міфіч­ному драконові. Даріус вважав себе новим Третаона (Thraetaona) – цей міфічний іранський герой убив триголового змія. В юдей­ській традиції царі-погани наділялися рисами дракона: так зобра­жений Навуходоносор у Єремії (51, 34) чи Помпей у Псалмах Соломона (9,29).

Як ми побачимо нижче, дракон є образом морського чудовись­ка, первісного змія, символом космічних вод, темряви, ночі і смерті, словом, усього аморфного і віртуального, що ще не має форми. Бог переміг дракона і порізав його тіло на шматки, і народився Космос. Мардук зробив Світ з тіла морського чудовиська Тіамат. Ягве створив Світ після перемоги над первісним монстром Рахабом. Проте, як ми побачимо пізніше, ця перемога бога над драко­ном повинна символічно повторюватися щороку, бо щороку Світ треба створювати заново. Перемога богів над силами темряви, смерті і хаосу повторюється також з кожною перемогою міста над завойовниками.

Цілком імовірно, що укріплення населених територій і міст бу­ли спочатку магічними; ці укріплення – рови, лабіринти, захисні мури – мали скоріше перешкодити вторгненню демонів і душ померлих, а не захистити від атак людей. На півночі Індії під час епідемій навколо селища обводилося коло, що мало забороняти демонам хвороби проникати сюди (М. Eliade. Die Religionen иnd das Нeilige, c. 420). На Заході в середньовіччі стіни фортець ритуально освячувалися як засіб захисту від демо­на, хвороб і смерті. Символічне мислення, таким чином, легко ототожнювало ворога людини з демоном і смертю. Адже в кінце­вому підсумку результат нападів і демонів, і озброєних людей завжди однаковий: руйнація, знищення, смерть.

Ті самі картини використовуються і в наш час, коли описується небезпека, що загрожує цивілізації певного типу: особливо часто згадується "хаос", "безлад", "темрява", в яку порине "наш світ".

Усі ці явища означають знищення певного ладу, Космосу, орга­нізованої структури і повернення в аморфний, розпливчастий стан, одне слово, у стан хаосу. Ми вважаємо, що це доводить той факт, що взірцеві образи ще зберігаються в мові і стандартах су­часної людини. В її поведінці ще простежується щось із традицій­ної концепції про Світ, навіть якщо вона не завжди усвідомлює цю предковічну спадщину.

 

Взяти на себе відповідальність за створення Світу

З самого початку необхідно підкреслити ту радикальну відмін­ність, що виявляється при порівнянні двох ставлень – релігійно­го і мирського – до людської оселі. Буде зайвим нагадувати про значення і функції помешкання в індустріальних суспільствах, вони досить відомі. За висловом знаменитого сучасного архітек­тора Ле Корбузьє, дім – це "машина для проживання". Отже, во­на є однією з незліченних машин, що їх серіями продукує індуст­ріальне суспільство. Ідеальний дім сучасного світу повинен бути перш за все функціональним, тобто він має дати людям можли­вість працювати й відпочивати, щоб вони залишалися працездат­ними; "машину для проживання" можна міняти так само часто, як велосипед, холодильник чи автомобіль. Так само можна поїхати з рідного міста чи країни, і єдиною незручністю при цьому буде зміна клімату.

Ми не ставимо за мету описати тут історію повільної десакралізації людської оселі. Цей процес – складова гігантського пере­творення Світу, яке проводиться індустріальними суспільствами і яке стало можливим через десакралізацію Космосу, викликану науковим мисленням і особливо сенсаційними відкриттями в га­лузі фізики й хімії. Пізніше ми матимем нагоду спитати себе, чи ця секуляризація природи вже є остаточною, чи для сучасної лю­дини вже не існує жодної можливості віднайти священність існу­вання у Всесвіті. Як ми вже бачили і як ще побачимо далі, певні традиційні образи, певні сліди архаїчної поведінки ще зберегли­ся, "вижили" навіть у найбільш індустріалізованих суспільствах. Поки що наша мета – показати у чистому вигляді традиційне ставлення до оселі та виокремити той світогляд, який воно ви­значає.

Оселення на певній території, будівництво оселі, як ми бачили, є життєво важливим рішенням як для громади, так і для окремої людини. І це тому, що треба створити Світ, у якому хочеш жити, тобто треба наслідувати працю богів, космогонію. Це не завжди легко робити, бо існують і трагічні, криваві космогонії; а людина, як імітатор божественних рухів, має їх повторити. Якщо боги вбили і розрізали на шматки морське чудовисько або первісну істоту, щоб врятувати Світ, то й людина, своєю чергою, повинна наслідувати їх, коли будує Світ, місто чи дім. Цим можна пояснити криваві або символічні жертви з нагоди будівництва, про які ми кількома словами згадаємо пізніше.

Якою б не була структура традиційного суспільства – це може бути суспільство пастухів і мисливців, землеробів або суспільство вже на стадії урбаністичної цивілізації, – оселя завжди свя­щенна завдяки тому, що вона є imago mundi, а Світ – це божест­венне творіння. Проте існує багато способів зробити оселю подобою Космосу, саме тому, що існує багато видів космогонії. Для мети, поставленої нами, досить відзначити два способи ритуального перетворення оселі (як території, так і дому) на Космос, надаючи їй значення imago mundi: а) уподібнити її Космосу через проекцію чотирьох горизонтів, починаючи з центральної точки, коли йдеться про селище, або через символічне встановлення Axis mundi, коли йдеться про сімейну оселю;

б) повторити в ритуалі будівництва взірцевий акт богів, завдяки якому народився Всесвіт з тіла морського дракона або доісторичного велетня.

Не треба підкреслювати радикальну відмінність між цими дво­ма способами освячення оселі й те, що вони передбачають в історико-культурному аспекті. Зазначимо лише, що перший спосіб – "космонізація" простору через проектування горизонтів або через не встановлення Axis mundi – фіксується вже у древніх досліджен­нях культури (пор. стовп kauwa-auwa австралійського племені акілпа), тоді як другий спосіб, схоже, відкрили давні землероби. Для нашого дослідження цікавий той факт, що в усіх традиційних культурах оселя є священною і через самий цей факт відображає Всесвіт.

Справді, житло давніх, примітивних народів Північної Амери­ки чи Північної Азії являє собою центральний стовп, що ототож­нюється з Axis mundi, з космічною Колоною чи з Деревом Світу, котрі, як ми вже бачили вище, об`єднують Небо і Землю. Іншими словами, в самій структурі житла проявляється космічний символізм. Дім є imago mundi. Небо уявляється як величезний намет, що підтримується центральним стовпом: кілок намету або центра­льний стовп хати ототожнюються з Колоною Всесвіту й так і називаються. Біля підніжжя центрального стовпа складаються пожертви на честь Вищої небесної істоти; це допомагає нам зрозуміти важ­ливість його ритуальної функції. Той самий символізм зберігся в пастухів-скотарів Центральної Азії. Але тут хату з конічним да­хом і центральним стовпом змінює юрта, а міфічно-ритуальну функцію стовпа виконує отвір у даху, через який виходить дим. Так само як стовп (= Axis mundі), дерево без гілок, верхівка якого проходить крізь цей отвір у даху (і яке символізує космічне Дере­во), вважається драбиною, що веде на Небо: по ньому вилазять шамани у своїх небесних подорожах. Вони вилітають крізь верх­ній отвір Eliade, Le chamanisme et les techniques archaiques de l`extase (Париж, 1951). с. 238 і далі). Священна колона, встановлена посеред хати, зустріча­ється і в Африці, в народів-пастухів хамітів і хамітоїзів (Wilhelm Schmidt Der heilige Mittelpfahl des Houses ("Anthropos". 35-36,1910-1941), c. 967).

Будь-яка оселя розміщена, таким чином, поблизу Axis mundi, бо віруюча людина може жити тільки в "центрі Світу", тобто в аб­солютній реальності.

 

Космогонія і складання пожертви при будівництві

Схожу концепцію зустрічаємо і в такій розвинутій культурі, як ін­дійська, але тут паралельно існує й інший вид уподібнення оселі Космосу. Перед тим як каменярі закладуть перший камінь, астро­лог вказує їм точку заснування, розміщену над змією, яка тримає Світ. Майстер заганяє кілок у землю точно у вказаному місці, щоб прибити ним голову змії. Перший камінь кладеться потім на кілок. Таким чином, наріжний камінь розташований точно в „центрі Світу”. З іншого боку, акт закладання хати повторює акт космогонії; вбивання кілка в голову змії й закріплення його відтворюють доісторичний жест Соми чи Індри, який, за Ріг-Ведою, "вдарив змію в кублі її" (IV, 17,9) "і відітнув їй голову" бли­скавичним поглядом (І, 52, 10). Як уже зазначалося, змія симво­лізує хаос, аморфне, що ще не проявилося. Відітнути їй голову це акт творення, перехід від віртуального та аморфного до фор­ми. Згадаймо, що бог Мардук створив Світ з тіла доісторичного морського чудовиська Тіамата. Цю перемогу повторювали сим­волічно щороку, бо Світ оновлюється щороку. Взірцевий акт бо­жественної історії повторювався також під час кожного нового будівництва, бо з будь-яким новим будівництвом Світ створювався знову.

Цей другий тип космогонії значно складніший, тому ми лише окреслимо його. Не можемо обійти його увагою, бо врешті-решт з цією космогонією схожі численні види складання пожертв при будівництві, що є не чим іншим, як імітацією, часто символічною, первісної пожертви, з якої постав Світ. Справді, починаючи з пев­ного типу культури, космогонічний міф трактує творення як акт убивства велетня (Імір у міфології германців, Пуруша в індійсь­кій міфології, П`ан-ку в китайській): з його органів постали різні частини Космосу. За іншими міфами, з принесеної в жертву доісторичної істоти і з її тіла народжується не тільки Космос, а й їстівні рослини, людські раси та різні суспільні класи. Звичай складання пожертви при будівництві походить з цього типу космогонічних міфів. Щоб "конструкція" (будинок, храм, знаряддя праці) була довговічною, її треба оживити, вдихнути в неї життя й душу. "Пе­ренесення" душі можливе тільки через криваве жертвоприношен­ня. В історії релігій, етнології, фольклорі відомо безліч форм вкладання пожертви, кривавої чи символічної, в ім`я будівлі (Див.: Paul Sartori, Uber das Bauopfer (Про жертви будівництва). "Zeitschnft fur Ethnologie", 30, c. 1-54). У Південно-Східній Європі з цих звичаїв і вірувань виникли чудові народні балади про те, як дружину майстра-каменяра приносять у жертву, щоб завершити будівництво (пор. грецьку баладу про міст Арта, румунську баладу про монастир Арджеш, албанську баладу про фортецю Скутарі тощо).

Ми вже достатньо говорили про релігійне значення людської оселі, щоб певні висновки виникли самі собою. Як і фортеця чи храм, дім освячується частково або цілком через символізм або ритуал космогонії. Тому, оселяючись у якомусь місці, засновуючи селище або просто хату, людина приймає серйозне рішення, бо йдеться про саме її життя: вона повинна створити власний "світ" і взяти на себе відповідальність за його збереження та оновлення. З важкою душею людина змінює домівку, бо нелегко покинути свій "світ". Дім – це не річ, не "машина для проживання", дім це Всесвіт, який будує собі людина, наслідуючи взірцевий акт творення богів, космогонію.  Будь-яке будівництво і будь-яке відкриття нової оселі означає так чи інакше новий початок, нове життя. І будь-який початок повторює первісний початок, коли Всесвіт народився вперше. Навіть у сучасних суспільствах з високим ступенем десакралізації святкування й веселощі, що супроводжують новосілля, є відгомоном гучних торжеств, якими колись зустріча­ли incipit vita nova (Початок нового життя (латин).

Як образ Всесвіту (imago mundi), хата символічно розташована в "центрі Світу". І те, що таких центрів дуже багато, навіть безліч, не є перешкодою для релігійної думки. Фактично йдеться не про геометричний, а про екзистенційний священний простір, що має цілком відмінну структуру і в якому можлива необмежена кіль­кість розривів, а отже, і спілкувань з трансцендентним. Ми наго­лосили на космологічному значенні і ритуальній ролі отворів у дахах осель різної форми. В інших культурах цими космологічни­ми й ритуальними функціями наділяють димарі (отвір для виходу диму) і частини даху, які містяться над "святим кутком" і які час­то зсувають або навіть знищують, коли агонія господаря триває довго. Нижче ми матимемо нагоду показати глибоке значення цього "знищення даху", пов`язане з ототожненням Космос – ха­та – тіло людини. Наразі ж нагадаємо, що найдавніші святилища викопувалися в землі або мали отвір у даху: це було Господнє око, що символізувало вихід на інший рівень, спілкування з трансцен­дентним.

Сакральна архітектура лише використала й розвинула космо­логічний символізм, що вже був присутній у структурі примітив­них осель. У свою чергу, людській оселі хронологічно передувало тимчасове "священне місце", простір, освячений і "космонізований" тимчасово (пор. австралійське плем`я акілпа). Іншими сло­вами, всі символи і ритуали, пов`язані з храмами, фортецями, хата­ми, походять у своїй основі з первісного поняття священного простору.

 

Храм, церква, собор

У великих цивілізаціях Сходу – від Месопотамії і Єгипту до Ки­таю й Індії – храм набув нового важливого значення: він є не просто imago mundi, а земним втіленням трансцендентної моделі. Юдаїзм успадкував цю давньосхідну концепцію про храм як ко­пію небесного архетипу, ідею, яка, можливо, була однією з остан­ніх інтерпретацій віруючої людини первісного сприйняття священного простору через протиставлення простору мирському. Ми трохи зупинимося на тих перспективах, що їх відкриває ця нова релігій­на концепція.

Нагадаємо суть проблеми: якщо храм є imago mundi, то це то­му, що Світ, як творення богів, священний. Космологічна струк­тура храму привносить нову релігійну цінність: святе місце в повному розумінні цього слова, дім богів, храм безупинно освя­чує Світ, бо він одночасно і втілює, і вміщує його. Врешті-решт завдяки храму Світ цілком освячується заново. Яким би нечис­тим не був Світ, він постійно очищується через святість храмів.

З цієї онтологічної різниці, що виявляється все чіткіше (між Космосом і його освяченим образом, храмом), народжується ще одна ідея: святість храму не підвладна жодному земному осквер­ненню. Завдяки тому, що архітектурний план храму – твір богів, а отже, зберігається дуже близько біля богів, на Небі. Трансценде­нтні моделі храмів — духовні, недосяжні, небесні. З ласки богів людина може побачити на якусь мить ці моделі, а потім намагається відтворити їх на Землі. Вавилонський цар Ґудеа побачив у сні богиню Нідабу, вона показувала йому табличку, на якій було намальоване сприятливе розташування зірок, а інший бог явив йому план храму. Сеннакериб побудував Нініве за "проектом, складеним за дуже давніх часів на Небесах". Це означає не лише те, що "небесна геометрія" зробила можливою побудову перших храмів, це свідчить особливо про те, що небесні архітектонічні моделі задіяні в уранійській сакральності.

Для народу Ізраїля взірці дарохранильниці, всіх знарядь свя­щенного обряду і храму були створені Ягве в незапам`ятні часи, пін показав їх своїм обранцям, щоб вони виготовили ці знаряддя на Землі. Ягве звертається до Мойсея з такими словами: "І нехай збудують Мені святиню... Як усе, що Я покажу тобі – будову скинії та будову речей її, – і так зробите" (Вихід, 25, 8-9). "І ди­вись, і зроби за тим зразком, що тобі показувано на горі" (Вихід, 25,40). Коли Давид дає своєму синові Соломону начерк усіх при­міщень храму, притвору і всієї утварі, його надихає Господь: "Усе не він зрозумів із письма з Господньої руки, що була над ним, усі роботи взору" (Перша книга хронік, 28, 19). Отже, він бачив небесну модель, створену Ягве в незапам`ятні часи. Це проголошує і Соломон: "Ти заповідав мені збудувати храм на твоїй святій горі і жертовник у місті, де ти перебуваєш, образ намету святого, який ти був споконвіку приготував" (Мудрість, 9, 8).

Господь створив небесний Єрусалим одночасно з Раєм, тобто in aeternum місто Єрусалим було лише приблизною копією транс­цендентної моделі: хоч і осквернене людиною, воно залишалося бездоганним взірцем, бо було поза часом: "Будівля, що є тепер се­ред вас, не та, що була в мені, готова ще тоді, як я вирішив створи­ти рай і яку я показав Адамові ще до гріхопадіння" (Апокаліпс Варуха, 2,4,3-7).

Християнська церква, а згодом і собор, переймають і розвива­ють всі ці символіки. З одного боку, церква ще з давньохристиянських часів була задумана як втілення на Землі небесного Єруса­лима; з іншого боку, вона відтворює Рай, або Небесний Світ. Але космологічна структура священної будівлі ще зберігається у християнському мисленні: наприклад, вона чітко простежується у візантійській церкві. "Чотири частини інтер`єру церкви симво­лізують чотири сторони світу. Внутрішній простір церкви – це Всесвіт. Вівтар, орієнтований на схід, – це Рай. Імператорська брама самого вівтаря ще називається брамою Раю. У Великодній тиждень ця брама залишається відчиненою впродовж усієї служ­би; значення цього звичаю знаходимо у пасхальному каноні: Хри­стос устав з могили і відчинив нам браму Раю. А захід — це царство темряви, смутку, смерті, місце вічного спочинку тих, хто спить в очікуванні воскресіння мертвих і Страшного суду. Центр церкви – Земля. Космас Індікоплеустес вважав, що Земля квад­ратна і оточена чотирма стінами, які тримають небесне склепіння. Таким чином, чотири внутрішні стіни церкви символізують чоти­ри сторони світу" (Hans Sedlmayer, Die Entstehung der Kathedrale (Цюрих, 1950), с. 119). Як образ Космосу, візантійська церква і втілює, і одночасно освячує Світ.

 

Висновки

З тисяч прикладів, що є в розпорядженні історика релігій, ми на­вели досить обмежену їх кількість, але вона достатня для того, щоб зрозуміти різноманітність релігійних концепцій простору. Ми взяли ці приклади з різних культур і епох, щоб принаймні представити найважливіші міфологічні прояви і ритуальні сцена­рії, пов`язані з концепцією священного простору. Впродовж усієї історії релігійна людина по-різному освоювала цю фундамента­льну концепцію. Досить порівняти поняття священного просто­ру, тобто Космосу, у австралійців племені акілпа з уявленнями народності квакіутль, алтайців чи месопотамців, щоб збагнути їх­ню відмінність. Зрозуміло, що релігійне життя людства відбувається в історії, і форми його прояву неминуче визначаються численними історичними моментами та культурними стилями. Проте нас цікавить не безкінечна різноманітність релігійних концеп­цій простору, а навпаки – їхні основні елементи. Справді, досить порівняти ставлення невіруючої людини до простору, в якому вона живе, зі ставленням віруючої людини до священного простору, щоб відразу помітити головну структурну відмінність між ними.

Підсумуємо: концепція священного простору уможливлює "ство­рення Світу" – там, де священне виявляється у просторі, розкри­вається реальне, починає існувати Світ. Вибух священного не тільки позначає сталу точку в аморфній масі мирського простору, центр серед хаосу; він також здійснює прорив між двома рівнями, відкриває сполучення між космічними площинами (Земля і Небо) й робить можливим онтологічний перехід від одного способу буття до іншого. Саме цей прорив у неоднорідності мирського простору створює центр, через який можна спілкуватися з "трансцендентним"; таким чином, центр засновує Світ, бо завдяки йому з`являється орієнтир. Виявлення священного у просторі, отже, набуває космологічної валентності: будь-яка просторова ієрофанія чи освя­чення місця рівнозначні "космогонії". Перший висновок можна зробити такий: Світ дозволяє відкрити себе як Світ, а отже, Космос, тою мірою, якою він проявляється як Священний Світ.

Будь-який Світ є твором богів, бо він або був заснований без­посередньо богами, або освячений, а отже, "космонізований" людьми, які ритуально реактуалізували взірцевий акт творення. Іншими словами, віруюча людина може жити лише у Священному Світі, бо лише такий світ має буття, існує по-справжньому. Ця релігійна потреба виражає невситиму онтологічну спрагу. Віруюча людина прагне до буття. Страх перед хаосом, що оточує світ, в якому вона живе, є її страхом перед небуттям. Невідомий простір, що лежить за межами її Світу, – "некосмонізований", бо він не освячений, проста аморфна площина, з якої ще не виокремилася жодна структура, – цей мирський простір є для віруючої людини абсолютним ніщо. Коли через нещасливу випадковість віруюча людина заблукає в ньому, вона буде відчувати, що позбавлена своєї "реальної" сутності, почне розчинятися в хаосі і врешті-решт помре.

Ця онтологічна спрага виявляється по-різному. Найбільш вра­жаючий її вияв – це прагнення віруючої людини перебувати в серці дійсності, в центрі Світу, звідки Космос народився і поширився в чотири сторони світу, де є можливість спілкування з богами, тобто там, де найближче до богів. Ми бачили, що символізм центру Світу "тлумачить" не тільки існування країн, міст, храмів і палаців, але й існування найскромнішої людської оселі, намету мисливця-кочівника, юрти пастуха, хатини осілого землероба. Отже, будь-яка віруюча людина перебуває одночасно в центрі Світу і біля самого джерела абсолютної реальності, дуже близько до "отвору", який забезпечує їй спілкування з богами.

Та, оселяючись в якомусь місці, живучи в ньому, людина обо­в`язково повторює космогонію, імітує акт богів, будь-яке екзистенційне рішення "розміститися" у просторі є для віруючої люди­ни "релігійним" рішенням. Беручи на себе відповідальність за створення Світу, який вона обрала для проживання, віруюча лю­дина "космонізує" не лише хаос, а й освячує свій маленький Всесвіт, роблячи його схожим на світ богів. Глибока ностальгія віруючої людини полягає у прагненні жити в "божественному світі", мати хату, подібну до "хати богів", втілену пізніше в храмах і святилищах. Одне слово, ця релігійна ностальгія виражає ба­жання жити в чистому і святому Космосі, яким він був спочат­ку, коли вийшов з рук Творця.

Концепція священного храму дозволить віруючій людині пе­ріодично віднаходити Космос таким, яким він був in principіо (спочатку (латин.), в міфічну мить творення.

 

http://unaunso.org

http://una-unso.info

http://vinnica.una-unso.info

http://kharkov.una-unso.info

 



Українська баннерна мережа


© 2004-2012 Сайт є власністю Корпорації "ВОМО "Чумацький шлях".
Матеріали розміщуються на замовлення Інформаційної служби Центрального апарату УНА-УНСО.
! ! ! ЗА ЗМIСТ БАННЕРIВ ВIДПОВIДАЄ БАННЕРНА МЕРЕЖА ! ! !