 | ||||||
| ||||||
 | ||||||
 | ||||||
 Українська баннерна мережа | ||||||
|
<< назад
Трагедія Холмщини: історична довідка В історії україно-польських відносин були періоди зближення і взаємопоборення. Особливо яскравим в цьому відношенні виявилося XX ст., протягом якого двом сусіднім слов`янським народам не вдавалося налагодити мирного співіснування на суміжних територіях. Сформовані впродовж століть негативні стереотипи у ставленні один до одного і сьогодні виявляють себе. Проблематичним у відносинах між нашими народами залишаються події, пов`язані з Другою світовою війною, а саме – взаємне збройне протистояння українського і польського визвольних рухів. Не з`ясованими залишаються – хто розпочав конфлікт та кількість жертв з боку українців та поляків. Однак вже сьогодні з упевненістю можна вказувати на його причини, вияви терору. Зародком конфлікту стали не події 40-х років, а саме антиукраїнська денаціоналізаційна політика польської влади на українських етнічних землях у 1918-1939рр., що проводилася з метою навічно приєднати ці землі до Польщі. Польща по-зрадницькому зламала договір з Українською Народною Республікою, не виконала ухвал Ризького договору 1921 р. та рішення Ради послів 1923 р., запроваджуючи суворий окупаційний режим з дискримінацією та поступовим винищенням усього українського. Було проведено масову колонізацію українських земель т. зв. Осадниками. Праві шовіністичні політичні кола опрацювали ще тоді, напередодні Другої світової війни, плани депортації українців з їх етнічних територій для розпорошення в Західній Польщі – плани, які були реалізовані кілька років пізніше в ході акції „Віспа”. 1) Ескалація репресій щодо українців проявилася піл, час німецько-польської війни 1939 р. Відступаючи польська армія спалювала хати українських селян, вбивала мирне населення (і це в той час, коли близько 150 тис. українців воювали з німцями на стороні Польщі). У 1940 р. польські боївки почали винищувати українську інтелігенцію, громадських діячів на суміжних з Польщею українських землях – Підляшші й Холмщині, що незабаром дало відповідний резонанс по всій Волині. 2) З початком радянсько-німецької війни Польща – в особі Лондонського еміграційного уряду – автоматично стала союзником СРСР, йдучи на активне колаборантство з більшовицькими партизанами, утворюючи польсько-більшовицькі боївки, що нападали на українські села. Одночасно відбувалося колаборантство поляків з німецькими окупантами: створення поліцейських загонів, підпорядкованих німцям, проведення ними, а також німецько-польськими відділами, карних експедицій українськими селами, утворення та озброєння німцями опорних пунктів у польських селах, що співробітничали як з німцями, так і з більшовицькими партизанами. 3) Необхідно також зазначити, що польський еміграційний уряд категорично відмовився від реалістичних переговорів з керівництвом українського визвольного руху, зокрема ОУН та УПА, висуваючи прелімінарну умову визнати приналежність західноукраїнських земель польській державі в межах до Другої світової війни. Польським урядом, підконтрольним йому командуванням Армії Крайової, поширювалися антиукраїнські інструкції, накази, листівки. Український визвольний рух, який активно розгорнув свою діяльність з початком німецько-радянської війни, не виявляв ворожості ні до польського еміграційного уряду, підпільних структур, ні тим більше до польської спільноти. Адже існувало переконання серед керівництва ОУН та УПА, що з ліквідацією польської окупації, протистояння з поляками має бути припинено як недоцільне. В той же час реалії були іншими. Тому піднімаючи визвольне повстання, заради захисту української людності від репресій різних сил (німецьких, більшовицьких, польських) та з метою відновити Українську державу, керівництво українського визвольного руху постало перед проблемою усунення польських шовіністичних зазіхань на українські етнічні землі. Спроби керівництва ОУН та УПА налагодити співпрацю з польським рухом опору були безуспішними, таким же виявилося його намагання не допустити поширення шовіністичних настроїв серед польської національної меншини. Тому конфлікт з польським рухом опору став неминучим, він же в свою чергу негативно вплинув як на українське, так і на польське цивільне населення. Рядові члени польського підпілля і вся польська національна меншина на українських землях стала інструментом шовіністичної політики польського уряду, перетворилася на заручника великодержавних інтересів власної політичної еліти Українська Повстанська Армія разом з відділами самооборони виступила на захист українського населення, розпочала боротьбу з карними німецько-польськими експедиціями, польськими опорними пунктами, польськими загонами та боївками Армії Крайової, польськими загонами у складі більшовицьких партизанських загонів. Для того, щоб підірвати опору і базу для німецько-польських, польських, польсько-більшовицьких антиукраїнських операцій, українське підпілля пропонувало польському населенню залишити терен бойових дій, виїздити на Захід, чому противилася польська сторона, намагаючись зберегти т. зв. посідання (польський уряд і підпілля категорично заборонили польському населенню залишати українські землі, що прирівнювалося до державної зради). Виселення населення, щоб позбавити терористів підтримки, як військова тактика часто застосовувалася при аналогічних ситуаціях в багатьох країнах світу. Тобто не відбувалося винищення поляків як етнічної меншини на території України. Розуміння недоцільності збройної боротьби між українським і польським рухами опору існувало серед деяких членів польського підпілля, а остаточно воно стало домінуючим після встановлення в Польщі комуністичного режиму. Перед керівництвом польського підпілля постала потреба необхідності організації боротьби проти нового поневолювача Польщі за умов, коли гаранти Польської незалежності – західні демократії – відмовилися від обіцянок, даних польському еміграційному уряду. Крім того, польський рух опору реально відчув силу українського визвольного руху, зазнавши численні поразки у боротьбі з ОУН і УПА на західноукраїнських етнічних землях. Тобто в нових умовах польські крайовики зрозуміли важливість взаємодії, а не взаємопоборення, через це в травні 1945 р. між УПА і АК було укладено угоду про співпрацю. Однак частина політичних діячів польської еміграції негативно поставилася до таких дій польського підпілля. Ця угода заклала підвалини для подальшої співпраці двох визвольних рухів. Потрібно зазначити, що в той час на політичну арену україно-польських відносин вийшла ще одна сторона – польський комуністичний режим. Він почав здійснювати стосовно українців довоєнну політику, щоправда, ще брутальнішими методами, і в кінцевому підсумку взагалі виселив українців зі своїх споконвічних земель, які увійшли у склад польської комуністичної держави. Тож українців і поляків новий польський уряд знову роз’єднав на два ворогуючі табори. У контексті вищезазначених україно-польських відносин цього періоду необхідно звернути увагу на події, які були ланкою непотрібного братовбивства, і з часу яких, в 2004 р., минає 60 років. Ці трагічні події мали місце на окраїнно-західних українських етнічних землях – Холмщині, де польський терор проти цивільних українців не припинявся з 1940 р., набравши на початку 1943 р. масового характеру, продовжував тривати не один рік. Польське збройне підпілля підчас приготування до операції „Буря” (метою якої було випередити захоплення радянськими військами західноукраїнських земель і встановити над ними контроль, тобто реально засвідчити свою присутність) прагнуло створити „коридор” до Львова. Ідучи за прикладом 1918 р., коли існував такий коридор між Перемишлем і Львовом, командування АК хотіло зробити такий „коридор” від Білограйських і Холмських лісів через Рава-Руську й військові полігони, з яких ще в 1940 р. більшовики виселили все українське населення, до Львова. Наближення німецько-радянського фронту змусило прискорити виконання цього плану. Для цієї мети головне командування АК сконцентрувало в Білограйських лісах і на Холмщині значну кількість бойовиків. Узимку 1943-1944 рр. відділи АК зайняли вихідні позиції на Львів і на початку 1944 р. рушили на знищення українських сіл в Білограйському, Томашівському й Грубешівському повітах, що були перешкодою для виконання польського плану. Відділам АК також допомагали і інші польські загони – відділи Батальйонів хлопських (БХ). В історію польського підпілля ця акція увійшла під назвою „грубешівська революція”. Загони АК і БХ знищували українські села, а мешканців розстрілювали або мордували, незважаючи чи це діт,. жінки, старці, в результаті чого загинуло понад 4 тис. осіб. Близько 70% жертв становили жінки та діти. Загалом, до червня 1944 р. було спалено 150 українських сіл, у яких мешкало 15 тис. осіб. Лише 10 березня 1944 року, в день, коли вся Холмщина вшановувала пам`ять Т. Шевченка, АК і БХ були знищені українські села Андріївка, Ласків, Маличі, Модринець, Риплин, Сагринь, Стражівець, Турковичі, Теребінь, Шиховичі. Як згадують очевидці цієї трагедії - настоятель сагринської церкви і жителі Сагрині Розалія Носаль, Антоніна Митюк, Надія Медвідь, Василь Притула та ін., 10 березня о 4-й ранку Сагринь оточили на відстані 200 метрів майже 500 бандитів, які почали стріляти запальними кулями. Село запалало, горіла церква, парафіяльні будинки, людей охопив жах і паніка. Вони кидалися у різні боки, аби втекти від смерті, але вона наздоганяла їх усюди. Загальна кількість жертв становить декілька сотень осіб. За інформацією Інституту народної пам’яті, що знаходиться у Люблені (Польща), акцією, що відбулася 9 та10 березня 1944 р. по знищені с. Сагрині й хуторів Алойзів, Березня, Бжизіни, Дуби, а також у місцевостях Ласків, Маличі, Метелин, Ментки, Мірче, Моложів, Прегорилі, Стрижовці, Шховці Теребінь, Теребинець, Турковичі, Вершин та Вроничі керували відділом АК Зенон Яхимко ( „Віктор”) та Стефан Кваснєвський, а відділом БХ – Станіслав Басай. В результаті цих терористичних акцій польського підпілля, активізували свою діяльність українські самообороні кущові відділи, які в квітні 1944 р. були переформовані у регулярні військові частини УПА. Тоді ж з Волині та Галичини прибули значні військові сили УПА. Таким чином на Холмщині було зміцнено збройну присутність і розпочато ліквідацію польського терору проти цивільного населення. На Холмщині виник регулярний фронт між двома визвольними рухами. Бої тривали до червня 1944 р. і були призупинені тільки у зв`язку з підходом німецько-радянського фронту. Результатом боїв стало очищення частини Холмщини від польських боївок. Ці бої, в яких поляки зазнали „цілковиту поразку”, за свідченням польських істориків були одними із найкривавіших на сучасних землях Польської Республіки. Українська і польська спільноти дорого заплатили за цей конфлікт, витворений імперіалістично налаштованою польською верхівкою. На сьогодні не відомо дійсної кількості загиблих ні українців, ні поляків. Приблизно, загальні втрати лише українців які проживали на землях відійшовших до Польщі після Другої світової війни, з 1944 по 1947р. сягають 8-10 тис. осіб – велика кількість, зважаючи на чисельність українців у Польщі. Підсумком наведеної інформації доречними будуть слова кандидата історичних наук, члена робочої групи експертів РНБОУ Миколи Ку черепи: „І українці, і поляки мали право боротися за незалежність своїх держав. Але поляки ставлять питання так: вони мали право воювати за незалежність Польщі, а українці – ні, бо вони не мали держави. Але українці не воювали на польських етнічних територіях, а поляки воювали на українських етнічних чи змішаних землях. Поляки хотіли відновити довоєнний статус Польщі. І поляки, як і німці, й совєти, були претендентами на одну і ту ж територію!” Василь ДЕРЕВІНСЬКИЙ, кандидат історичних наук, м. Київ, 5 лютого 2004р. Читайте також на нашому сайті: „Заява Блоку „Рух за Націю”” (архів,архів новин).
|
