<< назад

Кому на х...р потрібна Україна януковичів –табачників?

Москалям?

А на ...?

 

            Кожного разу у вирі подібного дискурсу пригадую слова теперішнього  хазяїна білокам‘яної: „А атнасітєльна братскай Бєларусіі вот, что я  вам скажу: как на мой вкус, гасударства у нас далжно бить єдіним.”

            Бацько, він, може, й любить кацапів (може, так бути, що й любить...), але навіть за такої любові битися своїм хохляцьким лобом об їхній кремль не бажає. Не ті часи.  Оце дивлюся я на святкування 16-их роковин Незалежності України. Воно то так: і Президент не такий, як мені хотілося би, і почет навколо нього не той, і виглядає воно ...

Але ж це вперше за 16 років  відчувається, що в нас український Президент. Українець. Що він не буде, подібно до Кучми, питати в нас, що йому робити із цією нашою „нєзальожністю”. Що перед нами наша святкова вистава - українська. Що смердючих кацапів у клобуках  у Святій Софії вже нарешті нема!  Що це не кучмівський водевіль, чи, скажімо, кравчуківський совок.

Скажуть: і ми ж про це.

Але тут уже: маємо те, що маємо.

Він вважає, що це ознака сили... Я вважаю, що слабкості, провінційності, чи то хуторянства. Але наш розмова знаходиться в українській площині. Альтернатива відома. Не  раз вже повторена в XVII, XVIII, XX століттях : Рада – Переяслав – Братання - Руїна – Соловки (Колима) – Голодомор...

Скажуть: вибрати ж нема із кого. Ну то вже що мали, то й нашкребли. Кого не пустили. Втім, як казали класики: „Воно то, канєшно, всі вони сукіни сини, але ж то наші сукіни сини”. Чужі „сукіни сини”  гарантовано будуть гірші.

Перевірено.

 

24.08.2007                                                                                 ОК