<< назад

 Веймарська Республіка

Микола Сенченко

доктор технічних наук, професор,

директор Книжкової палати України

І

Об`єктивний і ретельний аналіз подій, що відбувалися у Веймарській республіці після Першої світової війни, показує, що в той період історії прихід до влади націонал-соціалізму був не випадковістю, а реакцією на ситуацію, що Склалася тоді в Німеччині.

Визначний німецький представник консер­вативної політичної філософії, професор уні­верситету Хоеихайм у Штутгарті Гюнтер Рормозер вважав, що «першочергову й надзвичай­но важливу роль (у приході Гітлера до влади. – М. С.) відіграла навіть не та обставина, що німці програли війну і не були готові внут­рішньо примиритися з цією втратою. Вирі­шальну роль зіграв, швидше за все, Версальський договір. Але навіть не те важливо, що він поставив Німеччину в жорсткі умови. Відомо, що, якби цей договір виконувався за всіма пунктами, Німеччині довелося б виплачувати репарації аж до дев`яностих років. Однак фа­тальну роль відіграла інша обставина: те, що, відповідно до цього договору, вся провина за Першу світову війну покладалася винятково на одну лише Німеччину».

Слід зазначити, що в історії міжнародного права вперше було висунуто подібне обвинува­чення проти цілого народу. Війни закінчуються миром, після якого одна сторона вважається переможцем, а інша – переможеною, причому сторона, що програла, може залишити поле битви з піднятою головою. Але після Версальського договору Німеччина повинна була понести й моральне покарання, її засуджували як єдиного винуватця принесених війною не­щасть, і Німеччина мала визнати свою мораль­ну поразку. Без врахування цієї обставини складно зрозуміти, чому Німеччина прийшла до революційного консерватизму.

Другий фактор, що сприяв приходу Гітлера до влади, полягав у тому, що у всіх сферах дер­жавної й економічної діяльності Німеччини Ве­личезну роль відігравали особи не корінної національності. Антисемітизм для більшості жителів Німеччини не був на той час предме­том для дискусії. Те, що Гітлер називав «вирішенням єврейського питання», люди, ви­ховані в християнських традиціях, і уявити собі не могли. Однак Гітлера обрали не тільки тому, що він виступав як консерватор, який обіцяв захистити цінності й інституції, які й нині є милими й близькими серцю багатьох на­родів, але ще й тому, що він обіцяв привести до управління державою корінну націю – німець­кий народ.

Мабуть, ніде в західному світі іудейське па­нування не було настільки сильним і всебічним, як у Веймарській республіці. «Ніякі зусилля антисемітів не зупинять зростаючу си­лу німецького єврейства, – писав сіоністський діяч М. Гроссман на сторінках берлінського журналу «Світанок» у 1929 році. – Майже не­можливо знайти хоча б одну галузь німецького життя, у якій євреї не брали б більш ніж виз­начну – панівну участь», – підкреслював він.

«Більша частина цих успішних підприємств, у яких євреї є ініціаторами, керівниками або фінансистами, за своєю природою постійно пе­ребувають на очах у публіки: це світ політики, літератури, театру, кіно тощо.

Література – царина, у якій євреї представле­ні найкраще, далеко не єдина область єврейської інтелектуальної діяльності. І в те­атрі ви на кожнім кроці зустрінете євреїв-режисерів, акторів, співаків і танцюристів.

Режисер Макс Рейнгард – театральний нова­тор і законодавець. Три його берлінських театри – визнані храми сучасного драматичного мис­тецтва; три диригенти Державної опери – Бруно Вальтер, Еріх Клайвер і Отто Клемперер – улюбленці усього музичного світу.

Чотири відомі артистки: Єлизавета Бернгер – трагічна акторка, від якої Берлін божеволіє в «Жанні Д`Арк», Гретта Мостлейн – 24-річна характерна акторка, Ільза Войс – імітаторка й зірка кабаре, Фрітца Массарі – діва музичної комедії й улюблениця обох німецьких столиць, Берліна й Відня, – усі вони єврейки.

Найвидатніші драматичні артисти сучасної Німеччини – Зіфрід Арно, Фріц Кертнер, Макс Палленберг, Ернст Дейч – також євреї.

Пройдемося редакціями, книжковими мага­зинами, театрами, парламентом і бюро великих гуманітарних рухів у Берліні, Франкфурті й Мюнхені. Подивіться на книги, виставлені у вітринах, і на афіші, що красуються на перехре­стях. Ви з подивом побачите, як багато добре відомих вам осіб і імен, що ви вважали арійськими, належать євреям.

Візьміть пресу з її шістьма тисячами газет. Власники двох найбільших видавництв столиці Німеччини – Рудольф Моссе й Ульштейн – євреї. Два редактори зі світовими іменами – Теодор Вольф з `Берлінер тагеблат` і Георг Бернгард із `Фоссіше цайтунг` – теж євреї. А знаменита `Фрапкфуртер цайтунг` і десятки щотижневих і щомісячних журналів, що зада­ють тон у німецькій суспільній думці. Численні видання пацифістського руху й Ліги прав лю­дини теж випускають євреї, які є найак­тивнішими поборниками миру й свободи в Німеччині».

Наочно демонструє єврейські володіння в Берліні журнал «Двоголовий орел» (1930. – № 37.): «Майже вся німецька торгівля й банки, а через банки – промисловість і хліборобство перебувають під владою євреїв; <...> найдо­рожчі ресторани, готелі, курорти й бари зайняті аж ніяк не німцями, а майже всюди німецькими й іноземними євреями, у вагонах 1-го класу й у перших рядах театрів і концертів сидять євреї, більшість найкращих будинків у німецьких містах належать євреям, євреї займають найрозкішніші квартири німецьких будинків».

Зробимо невеликий екскурс в історію рево­люційних подій у Німеччині 20-х років мину­лого століття.

Після листопадової революції 1918 року австрійський єврей – військовий міністр Дейч писав: «Тепер ми, євреї, нагорі. Тепер ми пани. Наші полум`яні сни нарешті справдилися!»

Ситуація схожа на події в післяреволюційній Росії... Членами першого революційного уряду Німеччини були євреї: Газе, Каутський, Ф. Кон, Герцфельд, Шиффер, Бернстейн, Прейс, Кахен, Фрейнд, Леванд та ін. Більше 80% усіх важли­вих посад у державі, провінціях і громадах було захоплено іудеями.

На 16 травня 1925 року з 1000 тих, хто добу­вав собі заробіток у Пруссії, працювало:

у промисловості:

на керівних посадах: германців – 51,4, євреїв –107,5;

на посадах середньої ланки: германців - 46,5, євреїв – 77,8;

робітниками й службовцями нижчої ланки; германців – 305,3, євреїв - 59,7;

у торгівлі й у сфері шляхів сполучення:

на керівних посадах: германців – 37,8, євреїв –314,9;

на посадах середньої ланки: германців – 71,6, євреїв – 207,8;

робітниками й службовцями нижчої ланки: германців – 49,7, євреїв – 11,6;

у суспільних управліннях, юстиції, сфері вільних професій:

на керівних посадах: германців – 5,5, євреїв –7,8;

на посадах середньої ланки: германців – 37,1, євреїв – 29,8;

робітниками й службовцями нижчої ланки: германців – 5,8, євреїв –1,7.

Одним із директорів Дойче Рейхсбанку був Яків Вассерман.

Шефом берлінської кримінальної поліції довгий час був іудей Вейс, що відкрито засту­пався за злочинців-іудеїв і жорстоко карав за найдрібніші провини німців. «Набивши руку» у боротьбі з кримінальним елементом, Вейс взявся за політичних «злочинців». Після пере­ведення з посади начальника політичної поліції на високу посаду поліцай-президента столиці Німеччини Вейс заявив журналістам: «Понад чотири роки я був керівником так зва­ної політичної поліції і при цьому часто вживав заходів передусім проти правих «анти­семітських угруповань».

З наведеної інформації видно, що корінному населенню Німеччини іудеї залишили лише чорну працю, узявши на себе організацію й керівництво в усіх галузях.

Слід зазначити, що євреї жили переважно у центрі великих німецьких міст. Так, наприклад, у 1923 році євреї становили 10,8% населення Відня, причому 38,5% їх проживало в цент­ральному районі Леопольдштадт. У Берліні в 1938 році євреї становили 4,3%, 10,4% яких жи­ли в центральному Берліні.

Тому вогненний заклик: «Німеччино, про­кинься!» був підхоплений одиницями, десятка­ми, сотнями, тисячами, мільйонами, усією нацією, яка пробудилася й організувалася. Німеччина прокинулася...

Третім сприятливим для нацистів фактором стало те, що після Першої світової війни німці внутрішньо не прийняли демократії, оскільки цей режим був нав`язаний Німеччині ззовні внаслідок поразки. «Демократія була встанов­лена в Німеччині не в результаті демократичної революції, вільним спонтанним волевиявлен­ням громадян, – пише Рормозер. – Німці сприйняли цю демократію як лад, нав`язаний їм країнами-переможницями».

Четверта обставина полягала в тому, що Пер­ша світова війна супроводжувалася таким ідео­логічним протистоянням, якого ніколи до цьо­го не було. «Захід вступив у цю війну, почавши масовану ідеологічну кампанію, представляю­чи німецький народ як `гунів` і `варварів`, які ще не доросли до цивілізації. Народ, що до цьо­го був визнаний в усьому світі як народ поетів і мислителів, який зробив незаперечний внесок у світову культуру, раптом виявився загрозою для цивілізації, на підставі чого був зроблений висновок, що його треба пригнітити, одержати над ним перемогу». У цій ситуації німці відчували свою безпорадність і як захисну ре­акцію виробили «німецьку ідеологію», у якій Німеччина виступала як сила, що виступає проти натиску прогресистської «цивілізації» Заходу.

П`ята обставина – «це наявність шести мільйонів безробітних. Безробіття означало тоді дійсно крайній ступінь зубожіння. Без­робітний мав у ті часи прокормити родину на 17 марок на тиждень».

Величезну роль відіграла також нестабільна ситуація в країні. Як пише Рормозер, «у цій си­туації люди бачили, як кожні кілька місяців змінюються уряди, розпускають парламент, зни­кає більшість, здатна проводити демократичну політику. Водночас діяв й інший фактор – іно­земна окупація Рейнської області, внаслідок якої експлуатувалися господарські ресурси, яких потребували самі німці. Внутрішня й зовнішня загрози зростали настільки, що ста­вали нестерпними. Результатом усієї цієї су­купності обставин була втрата внутрішньої рівноваги й орієнтації, що дійшла до такого ступеня, який ми собі й уявити сьогодні не мо­жемо».

Якщо ми візьмемо все це до уваги, стане зрозуміло, що німці відчували потребу в народно-національній революції і у відновленні порядку.

Гітлера вибрали таким, яким він представляв себе німецькому народові. Biн виступав як кон­серватор, який обіцяв захистити ті цінності й інституції, які були любі німецькому народові, дорогі серцю бюргерства.

Ось програма націонал-соціалістичної робо­чої партії, прийнята в 1926 році.

«1. Об`єднання всіх німців, де б вони не жили, на основі свободи самовизначення всіх націй.

2. Анулювання Версальського договору.

3. Повернення колоній.

4.  Расова відповідність як умова німецького громадянства.

5. Особи ненімецької крові не можуть бути громадянами Німеччини, вони можуть жити як гості, суб`єкти зі спеціальними правами.

6.  Німецькі офіційні особи повинні  бути німцями по крові в обов`язковому порядку.

7.  Німецька держава зобов`язується забезпе­чити права усіх своїх громадян.

8.  Вислання усіх іноземців, що проникли до Німеччини після 2 серпня 1914 року.

9.  Рівні права й рівні обов`язки для усіх.

10.  Перевага суспільного блага перед приват­ним.

11. Ліквідація зловживань у державних служ­бах.

12. Конфіскація усіх військових прибутків.

13. Державна власність на трести.

14.  Державна участь у найголовніших кон­цернах.

15. Пенсія по старості кожному.

16. Заохочення особистої ініціативи.

17.  Реформа земельних законів із перевагою приватної власності, експропріація без компен­сації земель занедбаних, а також придбаних шляхом спекуляції або шахрайства.

18.   Безжальне   придушення   злочинності, смертні  вироки лихварям, спекулянтам, корупціонерам.

19.  У Німеччині – німецьке право замість римського.

20.   Забезпечення можливості для кожного юного таланта досягти висот суспільного й дер­жавного життя.

21.  Захист дому, матері й дитини, відсторо­нення   жінки   від   роботи   на   промислових підприємствах, заборона дитячої праці, спорт для всіх.

22.  Громадянська гвардія замість військової повинності.

23.  Закони про наклепництво, особливо для припинення політичних зловживань. Німець­ка преса з німецьким складом співробітників: ненімці    не    можуть    надавати    підтримку німецькій пресі. Ненімцям забороняється ви­давати газети або книги німецькою — тільки з позначкою «Переклади» і зі спеціального доз­волу.

24.  Релігійна свобода, але до тієї межі, де те або інше вчення входить у суперечність із мо­ральними уявленнями німецької раси.

25.  Беззастережна влада центральних уста­нов рейху над німецькою політикою і будь-якою німецькою організацією. Скасування пар­ламентського уряду й уставновлення системи особистої відповідальності лідерів».

У 30-х роках Уїнстон Черчілль казав, що на­род, який одержав у годину важких випро­бувань у дарунок таку людину, як Гітлер, благословенний Господом Богом.

Характеризуючи націонал-соціалістичну Ні­меччину, політики й історики використовують критерій «подвійних стандартів». Про цю Німеччину можна говорити лише погане. Не можна говорити про успіхи в економіці й соціальній політиці, про ліквідацію безробіття, продовольчий достаток, найкращі у світі доро­ги й автомобілі, небувалий зліт народжува­ності.

Коли президент Білорусі Олександр Лука­шенко згадав про економічні успіхи Німеччини часів Адольфа Гітлера, його відразу звинувати­ли в тому, що він збирається будувати фа­шистську державу.

Націоналістична Німеччина, що звернулася до рятівного інстинкту націоналізму, досягла неймовірних висот у згуртуванні нації. Якби вона зупинилася на досягнутому, не претенду­ючи на світове панування, сильнішої держави і сильнішої нації світ би не знав.

«Але занадто необачно арійський світ в особі германців узявся за створення своєї релігійно-політичної філософії, свого нового світогляду, що могло б ефективно протистояти іудаїзмові й сіонізмові, – пише Перін. – Німці практич­но були одні проти всіх так само, як і євреї. Ра­сизмові й екстремізмові сіонізму був протипоставлений расизм і екстремізм націонал-соціалізму. Але `воскреслим духам минулого` германців було кілька десятків років, а націонал-соціалізмові і того менше. Із новою свідомістю не встигло вирости й одне по­коління. Єврейський світ ніколи не розлучав­ся зі своїми духами минулого, зі своїм спо­конвічним світоглядом. Тому кілька десятків років німецького націоналізму не могли пере­могти кілька тисячоліть єврейського націона­лізму».

Бердяев називав німецький націоналізм пародією на єврейське месіанство, претензією на єврейське право панувати у світі. Ні, це була не пародія і не претензія. Це була спроба згадати своє велике минуле й оживити древніх німець­ких богів, відірвати націю від іудео-християнства.

 

ІІ

Звернемося до сучасної ситуації. У політич­них силах Європи стало помітним зрушення вправо, причому не тільки в Німеччині й Австрії. В Італії і Франції дуже сильними є праві й консервативні рухи. Консервативна партія існує й в Англії. Агресія США проти Іраку розколола Європу, і це підсилило позиції правих і консервативних сил.

Чим зумовлена ця нова ситуація? Новий рух консервативних і правих сил свідчить про гли­боку кризу ідеології Нового часу: вичерпалися рушійні сили класичних партій.

Духовний потенціал класичних партій вичер­пано не тільки в Західній Європі, але й в Ук­раїні. Це сталося тому, що ці партії не досягли поставлених ними цілей. Можна було б прово­дити процес лібералізації в Україні й далі, довівши його до абсурду, але не досягнувши при цьому ніякого прогресу. Сучасна Україна не зможе вирішити ані проблеми злочинності, у тому числі й організованої, ані проблеми зло­вживань громадян з подвійним громадянством у фінансово-економічній сфері, ані проблеми бідності, якщо й надалі дотримуватиметься принципів ліберальності й універсалізму цінностей у їхній колишній формі.

Тільки наївні теоретики і недальновидні політики думають, що можна щорічно позбав­ляти мільйони людей роботи й соціального за­хисту і не поплатитися за це. 83% жителів Ук­раїни живуть за межею бідності. Країну пере­творено на величезний концтабір, і в цій країні вже немає «зайвих людей». Ті, що програли, мають право голосу, і вони ним скористаються. У найближчому майбутньому в соціал-демо­кратів, лібералів і інших представників правля­чої більшості уже не буде приводів для торже­ства. Усе більше виборців серйозно сприй­мають стереотипні формули консерваторів – і націоналістів. «Винні не ми, а відсутність за­конів або інвестицій», – проголошує прези­дент. Щоб уникнути відповідальності за еко­номічну ситуацію в країні, він перекладає її на парламент, провівши відповідну реформу влади.

Компрадорська й лихварська еліта руйнує се­редній клас, а президент сприяє цьому, форму­ючи парламентсько-президентську владу. Усе це нагадує ситуацію у світі західної іудео-ліберальної ідеології.

В усьому світі відчувається криза епохи Но­вого часу, яка полягає насамперед у тому, що ліберальній ідеологічній традиції настав кінець, а в сучасної філософії немає відповіді на запитання, що виникають. Ральф Дарендорф, визначний теоретик сучасного лібе­ралізму, написав дуже гостру книгу «Сучасний соціальний конфлікт», у якій переконливо до­водить, що «соціал-демократичне століття закінчилося» і що «соціал-демократичний» консенсус, який існував у всіх партіях, розпа­дається. Однак його пропозиції про об`єднання на підставі суспільного договору не витриму­ють критики. За допомогою яких духовних цінностей лібералізм може згуртувати й онови­ти суспільство, що розпадається на частини і стає більш роздробленим?

Значні труднощі відчувають і християнські партії, що звиклися на Заході з процесом дехристианізації, пристосувалися до існуючого становища і давно перестали з ним боротися. Духовну орієнтацію в цих партіях замінено прагматизмом.

Діяльність українських партій характери­зується коливаннями курсу «зміни цінностей». Вони не висувають своєї ідеології, і єдине, що їх цікавить і справляє на них вплив, – це підсумки виборів.

Офіційні партії з їхніми старими методами не можуть повернути правий потенціал у прий­нятне русло і у розумний спосіб інтегрувати правих виборців у демократичну систему. Це могли б зробити тільки розумні консерватори, поява яких зробила б спектр політичних партій у країні дійсно представницьким.

Мільйони українських громадян, які нале­жать до середнього класу, що втратив упев­неність у завтрашньому дні, шукають поряту­нок у ксенофобії, сепаратизмі і розриві зі світовим ринком. Відторгнуті відповідають відторг­ненням.

У 1992 році, за першої спроби стати прези­дентом США, націонал-популіст Росс Перо, прихильник авторитарної влади, отримав 19 відсотків голосів. Аналогічних результатів до­моглися французький пророк національного відродження Жан-Марі Лі Пен і австрійський націоналіст Йорк Хайдер.

Усе це пов`язано з відкритим виходом на політичну арену єврейських фашистів, які ви­користовують свої громади для створення «держави в державі, зі своїми законами, суда­ми, владою, оподатковуванням тощо, – пише М. Островський. – Додамо сюди трохи `цемен­ту` релігійної ідеології і виховання, що при­щеплює шовіністичний погляд на суспільство гоїв `з боку, з іншого берега`. Додамо й дрібку антисемітизму, що не дає євреєві можливості почуватися в безпеці поза цим колективом, і одержимо систему, досить стійку й замкнуту на свої інтереси і національну культуру».

У свою чергу, громади кооперуються в різні єврейські конгреси і «культурні» організації, фонди, органи самоврядування, багато з яких мають за мету захист єврейського способу жит­тя й культури, підтримку проєврейських, анти­національних та інших «корисних», а також усунення антисемітських, патріотичних та інших «шкідливих», з погляду євреїв, видань, письменників, політичних діячів. Отже, вони виконують роль відповідних служб безпеки формальних держав, часто використовуючи державні структури у своїх національних інте­ресах.

Ця форма національної організації дає змогу ефективно втручатися в справи інших націй, однак категорично не допускає ніякого втру­чання в єврейські внутрішні справи. Однак і «фашизм створив новий ЛАД, за якого нація не тільки об`єднана, а й організована в союзи й корпорації. А якщо вона об`єднана й організо­вана, існування чужорідної інтернації всере­дині її стає неможливим». А те, що на чолі цієї організації виявився злочинець, – це цілком природно.

Це порівняння можна продовжувати далі, але зміст буде той самий: ми розумніші за всіх, з нами Бог, інші – пил під нашими ногами.

Небезпечною є тенденція іудео-нацистів, яка полягає в тому, що вони продовжують пе­реслідувати за переконання і терор щодо інако­мислячих, спекулюючи проблемою анти­семітизму. Це суперечить принципу правової держави.

Правова держава може реагувати тільки на фактичне порушення закону, але не на переко­нання людини. У цьому сутність правової дер­жави. Кожен має право мислити вільно, держа­ва захищає його право на цілковиту свободу пе­реконань і їх публічне висловлення. Одним із і найгірших явищ нашого політичного життя є анонімний, прихований тиск на переконання людей, внаслідок якого країна втратила бага­тьох обдарованих політиків, і все тому, що ми не в силі винести образ думок, що не відповідає заданим нормам.

Досвід двадцятих років минулого сторіччя свідчить про те, що за послідовного і радикаль­ного самоздійснення лібералізм себе знищує. Сьогодні ми маємо справу з таким лібе­ралізмом, що претендує на тотальність і руйнує умови свого існування.

ІІІ

Критики можуть заперечити, що некоректно порівнювати становище Німеччини, у якому вона опинилася після війни, і становище Ук­раїни, де війни не було вже майже 60 років. Усе це так. Але економіка України в 1990-х роках виявилася настільки зруйнованою, що ніяка війна не змогла б нанести більшої шкоди. Зни­щення промисловості було настільки явним і необґрунтованим, що скидалося на новий ме­тод боротьби проти цілого народу. Більше того, за нищення промисловості, науки й культури засоби масової інформації обвинувачують ук­раїнський народ у невмінні швидко пристосу­ватися до умов роботи в ринковій економіці, у лінощах тощо. Це вища форма брехні у ставленні до корінної нації як до нації варварів і невдах, які не вміють створюва­ти свою державність. Додамо, що все це здійснюється на тлі відсторонення корінної нації від управління державою.

Крім того, в Україні, як і в довоєнній Німеч­чині, проживає багато євреїв. Чисельність євреїв у сучасній Україні становить, за різними оцінками, від 90 до 104 тис. чоловік – приблиз­но 0,19% від загальної чисельності населення України. В Угорщині для такої ж кількості євреїв працює лише одна синагога. В Україні їх більше 30, стільки ж і прийшлих рабинів. У 2003 році було введено посаду першого в нашій історії Головного рабина України. Ним став брюссельський рабин Азріель Хайкін. В Ук­раїні зареєстровано більш як 600 культурних і політичних організацій, що пропагують ідео­логію іудео-лібералізму.

Невеликій кількості євреїв належить близько 60% промислових підприємств України. Найбагатшою людиною в Україні називають єврея Віктора Пінчука – зятя Президента України.

Успішно реалізувався у Харкові народний депутат Анатолій Мойсейович Гіршфельд. На­родному депутатові з Харкова належить більш як 30 найбільших промислових підприємств і агрофірм, 4 елеватори, 40 тис. га орної землі і харківський «Факторіал-банк». Як йому вдалося одержати народне надбання, роз­повідає Едуард Ходос, описуючи імперію Гіршфельда і приватизацію заводів Хар­ківської області: «Сценарій такої приватизації у всіх випадках є однаковим. Кошти заводу пе­реходять до спеціально створених фірм-посередників. <...> Завод, що залишився без обо­ротних коштів, опиняється в тяжкому становищі, його заборгованість штучно `накру­чується`. Далі підприємство розоряється, і його оголошують банкрутом. Але при цьому 1 -2 основні виробничі цехи – ласі шматки – пе­реходять за борги до кредитора, що знищив завод. Інше майно відправляється на металобрухт. Як наслідок – збитки для держави і без­робіття».

Майже всі телевізійні канали перебувають у руках олігархів-євреїв. Телеканали «Інтер» і «Студія «1+1» пов`язані з іменами євреїв Гри­горія Суркіса, Бориса Фуксмана, Рональда Лаудера й Олександра Роднянського; «Новий канал», ICTV та СТБ перебувають у руках єврея Віктора Пінчука. Якщо додати до цього переліку список газет і журналів, контрольова­них євреями, а також засобів радіомовлення, ми одержимо значний список засобів масової інформації, що належать олігархам єврейської національності.

Крім того, досить багато євреїв є депутатами Верховної Ради і членами уряду.

Так само, як і в Німеччині 1920-х років, в Ук­раїні відбувається нав`язування народу далекої йому західної «демократії». Йдеться про права людини і про демократію, у той час як люди ро­ками не одержують заробітної плати, 83% населення живе на зарплату, нижчу від прожитко­вого мінімуму, а 7 млн. українців працюють за кордоном або шукають там роботу.

Українська нація дала світові багато талано­витих учених, філософів, поетів, письменників. На цій землі народився конструктор перших космічних кораблів Корольов, тут розвивав вчення про ноосферу Вернадський, у Києві бу­ло створено першу в Європі електронно-обчислювальну машину, розроблено теорію програ­мування і багато чого іншого, чим пишається усе людство. Однак сьогодні народ України представляють як «варварів», усіляке прини­жуючи її видатних людей. Країну перетворили на величезний ринок, торгувати на якому зму­шені вчені й спеціалісти, тому що держава не бажає фінансувати науку.

У парламенті й уряді ми також спостерігаємо картину, аналогічну ситуації у Веймарській ре­спубліці. За період з 1990 по 2003 роки зміни­лося 12 прем`єр-міністрів. Депутати увесь час формують більшість, яка ніяк не може сформу­ватися, що не дає можливості приймати не­обхідні закони. Усе купується і продається.

У сучасній Україні відбувається культурна революція, її мета – зламати духовно і змінити українську людину, її свідомість, нормативні уявлення, структуру особистості. Створена у ході культурної революції нова людина має по­будувати нове суспільство. Виклик, кинутий культурною революцією, і донині має вирішальне значення для всіх, хто ЇЇ не підтри­мує. Щоб справитися з анархією і нігілізмом цієї «культурної» революції, потрібно протис­тавити їй інші цілі, культурну революцію прин­ципово іншого характеру.

Що робить сучасний світ із дійсністю, із при­родою, із людиною? Він підпорядковує їх абст­ракції. Найглибша суть кризи культури поля­гає в тому, що страждання людей, які живуть у цьому абстрактному світі, стали нестерпними. Якщо йти цим шляхом далі, то в майбутньому всяка організація світу обернеться проти люди­ни, антропологічні можливості якої вичерпано. Люди намагаються врятуватися втечею із цьо­го світу, віддаючись утопіям, які нині зруйнува­лися. Тому люди звертаються до минулого, до історії, пов`язуючи з нею свої надії. Наслідком цього є зростання націоналізму.

Ідея всіх прогресистів полягала в тому, що вони будували суспільство, у якому мали зникнути всі специфічні особливості людей, культур, націй. Ми забуваємо про те, що не тільки комунізм створював нову спільноту (радянських людей). Лібералізм також прагне до усунення всіх ідентичностей, з якими

пов`язане походження кожної людини. Ці іден­тичності, як передбачається, мають бути скасо­вані. Кінцевим результатом цього стане ство­рення універсального людства, діяльність яко­го підпорядковується міркуванням раціональ­ності.

Виникнення консерватизму й націоналізму зумовлене тим внутрішнім імпульсом, що на­магається врятувати від загрози зникнення і зберегти історично сформовану ідентичність. Цей імпульс і надалі мотивуватиме консерва­тизм і націоналізм до самоствердження.

Націоналізм і прогресизм – дві сторони однієї медалі. Будь-який прогрес викликає прагнення зберегти те, що зникає. Націоналізм так само є складовою епохи Нового часу, як і прогресизм.

Чому така ситуація склалася саме в Україні? Тому що наша країна дуже молода, і їй власти­ва схильність до абстракції, характерна для всієї сучасної епохи. Крім того, ми стали країною без майбутнього і без минулого. Наше суспільство скріплювалося дотепер ідеєю неза­лежності, яка виконувала функцію інтеграції суспільства і замінювала національну ідею. Од­нак тепер усе змінилося. Страждання людей від абстрактності цього світу породжують за­клики до створення зовсім іншого суспільства, у якому зберігалися б формальні права, мораль і моральність.

Тільки національна культура, національна історія і духовна ідеологія можуть перетворити деморалізовану юрбу в соборне співтоварист­во, яке має ознаки розуму, здатне до ево­люційного розвитку і сприяє інтелектуальному розвиткові своїх членів. Тому за національну культуру, мову й національну свідомість треба боротися.

Шейх Кунта-Хаджі наприкінці XIX сто­ліття говорив, звертаючись до чеченців: «Якщо скажуть іти до церкви, ідіть, тому що вони лише будівлі, а ми в душі мусульмани. Якщо змушують носити хрести, носіть їх, вони усьо­го лише залізячки. Але! Якщо ваших жінок будуть використовувати і ґвалтувати, змушу­вати забути мову, культуру і звичаї, піднімай­теся і бийтеся до останнього, хто залишиться. Воля й честь народу – це його мова, звичаї і культура, дружба і взаємодопомога, прощення один одному образ, допомога вдовам і сиротам».

Передрук ж-л „Персонал” № 12, 2003

(статтю подано з скороченнями)

http://unaunso.org

http://una-unso.info

http://vinnica.una-unso.info

http://kharkov.una-unso.info